Тієї першої ночі у власному ліжку вона майже не спала. І причина була зовсім не у фізичному болі, хоча він, звісно, нікуди не зник, а через той неймовірний, психологічний тягар усього, що з нею сталося за останні тижні. Щоразу, коли вона намагалася розслабитися і заплющувала очі, до неї поверталися яскраві, неконтрольовані флешбеки. Жорстокий напад. Вуличний хаос. Її власний, сповнений відчаю крик. І бліде, згасаюче обличчя Максима під світлом ліхтаря.
Вона не чула жодних новин від сержанта Іванчука з моменту їхньої останньої короткої розмови в лікарняній палаті. Він теж проходив свою складну, болючу реабілітацію в іншому відділенні. Знайомі медсестри казали їй перед випискою, що він швидко йде на поправку — його тренований військовий організм виявився напрочуд міцним. Олена постійно, щомиті сподівалася, що з ним усе гаразд. Між ними в тій білій лікарняній палаті зародилося щось глибоке і особливе — невидимий, міцний зв’язок, викуваний у спільному вогні трагедії, який вона не могла просто пояснити звичайними словами. Він був тихим. Надзвичайно глибоким. І абсолютно справжнім.
О 6:02 наступного прохолодного ранку у вхідні двері її квартири несподівано постукали. Олена саме була на кухні, обережно, намагаючись не робити різких рухів, наливала собі чашку гарячого трав’яного чаю. Її мама, яка тимчасово переїхала до неї, щоб допомагати з побутом, попрямувала в коридор відкривати. Те, що жінка побачила через відчинені двері, змусило її притиснути руки до грудей і голосно, вражено ахнути.
Внизу, на вузькій асфальтованій доріжці перед їхнім старим під’їздом, плече до плеча стояли понад півсотні українських військових. Вони утворили ідеальний, непорушний стрій, який розрізав ранкову русанівську тишу своєю монументальністю. Її важкі берці стояли рівно, постава була прямою, як натягнута струна, а обличчя залишалися абсолютно спокійними та зосередженими, зверненими до вікон її квартири.
У самому центрі цього монолітного строю стояв сержант Максим Іванчук. Він важко спирався на медичну милицю, але тримався напрочуд рівно, гордо і впевнено, не видаючи власного болю. Юнак був одягнений у бездоганний парадний однострій, на якому тьмяно виблискували бойові нагороди. Олена, почувши мамин приглушений вигук, обережно визирнула з темного коридору. Її дихання миттєво перехопило, а серце пропустило удар.
Вона повільно вийшла з квартири і почала спускатися сходами на перший поверх. Кожен крок відгукувався болем, вона міцно трималася за прохолодні перила, а мама дбайливо підтримувала її під лікоть. Олена штовхнула важкі металеві двері під’їзду і ступила на ранковий ґанок, огорнутий свіжістю. Вона була у звичайному, трохи завеликому домашньому одязі, з розпущеним волоссям, а на ногах — прості кімнатні капці. Дівчина абсолютно не знала, що сказати чи як реагувати. Військові стояли в абсолютній, глибокій тиші. Потім, за якоюсь невидимою командою, вони всі як один різко підняли праві руки і віддали їй військову честь.
Звук десятків рук, що синхронно зметнулися до скронь, пролунав над тихим київським двором, наче розкат грому. Олена завмерла на місці, ніби вросла в бетонний ґанок. Її очі миттєво наповнилися гарячими сльозами, застилаючи зір. Губи затремтіли, а серце забилося в грудях з такою неймовірною швидкістю, що їй забракло повітря — вона просто не могла повірити в реальність того, що відбувалося просто перед її домом.
Сержант Іванчук зробив один крок уперед — дуже повільно, але надзвичайно впевнено. Він зупинився біля самісінького ґанку, знову, вже індивідуально, віддав їй честь, а потім опустив руку і заговорив.
— Ви стали між смертю та одним із наших, — сказав він. Його голос був достатньо гучним, глибоким і чітким, щоб кожне слово почули всі навколо. — А сьогодні ми стоїмо тут заради вас.
Олена прикрила рот тремтячою долонею, а сльози вже безперервно, безконтрольно котилися по її зблідлих щоках. Сусіди, розбуджені цим дійством, почали обережно відкривати вікна та виходити на свої старі балкони. Хтось дістав телефон, щоб зняти цей історичний для їхнього двору момент на відео. Хтось тихо, з повагою аплодував. Інші просто дивилися в приголомшеному, благоговійному мовчанні. Маленькі діти з цікавістю визирали з-за тюлевих фіранок; старші чоловіки, які стояли у дворі, мовчки і шанобливо зняли свої капелюхи.
Максим, витримавши коротку паузу, продовжив:
— Ми ніколи не забуваємо тих, хто захищає наших побратимів. Незалежно від того, чи носять вони важку військову форму, чи білий медичний халат.
Після цих слів він трохи відступив убік, дозволивши двом іншим бійцям підійти ближче до ґанку. Один із них тримав на витягнутих руках акуратно, за всіма правилами складений синьо-жовтий український стяг; інший ніс поліровану дерев’яну скриньку. Вони зупинилися просто перед Оленою, виструнчилися і з пошаною простягнули їй ці речі.
Боєць із прапором заговорив першим, дивлячись їй просто у вічі:
— Від імені Збройних Сил України ми передаємо вам цей прапор — наш найвищий символ беззаперечної мужності, честі та найвищої самопожертви.