Другий боєць обережно відкрив дерев’яну скриньку. Всередині, на темному оксамиті, лежав унікальний, викуваний на спеціальне замовлення коїн, значно більший і важчий за ті, що вона коли-небудь бачила раніше. На одному його боці гордо виблискував герб десантно-штурмових військ. На іншому боці було викарбувано ручне, глибоке гравіювання: «Щиту — від тих, кого ти прикрила».
Олена прийняла ці безцінні подарунки своїми тремтячими, вкритими свіжими шрамами руками.
— Я… я зовсім цього не заслуговую, — ледь чутно, зірваним від плачу голосом прошепотіла вона, притискаючи прапор до грудей.
Максим підійшов ще ближче, порушуючи дистанцію, і його командирський голос раптом пом’якшав, ставши дуже теплим:
— Ви заслужили набагато більше, Оленко. Ви віддали себе на порятунок іншого без жодних зайвих питань чи роздумів. Саме це і робить звичайну людину справжнім воїном.
Її мама стояла трохи позаду в дверях, тихо і безупинно плачучи в хустинку. Вона поклала теплу руку доньці на плече, даючи їй опору. Військові продовжували непохитно тримати стрій. Раптом один із старших командирів, що стояв на фланзі, набрав повні груди повітря і гучно, владно скомандував:
— Олені Коваль — Слава! Слава! Слава!
І десятки міцних чоловічих голосів відповіли йому з такою силою, що, здавалося, здригнулося саме ранкове повітря і затремтіли шибки у вікнах:
— Героям Слава!
Ця велична, незбагненна мить остаточно зламала емоційні бар’єри Олени. Тепер вона ридала відкрито, не ховаючи обличчя, переповнена емоціями, абсолютно не в змозі осягнути весь колосальний масштаб того, що відбувалося в її житті. Максим простягнув руку і надзвичайно м’яко, заспокійливо поклав її на плече дівчини.
— Ви не просто врятували мене тієї ночі, — дуже тихо, тільки для неї однієї сказав він. — Ви назавжди змінили всіх нас.
Військові постояли в ідеальній тиші ще кілька довгих хвилин, віддаючи данину поваги, перш ніж почали спокійно і організовано розходитися, ряд за рядом. Їхні важкі армійські черевики в унісон, ритмічно відбивали крок по вологому асфальту. Дехто з бійців ледь помітно, з глибокою вдячністю кивав Олені на знак безмежної поваги, проходячи повз її ґанок. Жодної преси. Жодних спалахів фотокамер. Жодних пафосних і довгих промов у мікрофон. Лише їхня мовчазна присутність. Лише чиста, непідробна військова честь.
Максим залишився з нею ще на кілька хвилин. Коли подвір’я спорожніло, вони повільно сіли разом на стареньку дерев’яну лавку біля самісінького під’їзду, мовчки спостерігаючи, як золоте ранкове сонце повільно підіймається над пласкими дахами київських багатоповерхівок, обіцяючи новий день.
— Я зовсім, абсолютно не очікувала нічого подібного, — нарешті вимовила Олена. Її голос був дуже хрипким від пролитих сліз.
— Ви повністю заслуговуєте відчути те, що відчуваємо ми в окопах щоразу, коли хтось надійно, ціною власного життя прикриває нам спину, — спокійно відповів Максим, дивлячись на ранкове небо.
Між ними зависла довга, але дуже комфортна пауза. Потім він трохи повернувся до неї і нерішуче, ніби побоюючись відмови, запитав:
— Будеш не проти, якщо я якось заїду знову? Просто так.
Олена підняла на нього очі і щиро, тепло усміхнулася крізь залишки сліз.
— Я б цього дуже хотіла, Максиме.