На якусь коротку мить дівчиною заволоділа цілковита, паралізуюча розгубленість. Але щойно вона спробувала рефлекторно змінити положення тіла, різкий, пекучий укол у лівому боці змусив її судорожно втягнути повітря крізь зціплені зуби. Спогади повернулися миттєво, обрушившись на неї з лякаючою, безжальною ясністю. Нічна вулиця. Нерівна боротьба. Сліпучий блиск металу під ліхтарем. Важке дихання закривавленого військового за її спиною.
Ребра нестерпно занили, нагадуючи про кожен пропущений удар, а перев’язана рука здавалася закутою у тісний свинцевий панцир. У роті було настільки сухо, що язик прилипав до піднебіння, а потріскані губи відгукувалися болем на кожен рух. Чергова медсестра, почувши зміну ритму на моніторі, матеріалізувалася поруч майже миттєво, немов зіткана з лікарняного повітря.
— Ви прокинулися, слава Богу, — тихо і заспокійливо сказала жінка, вправно перевіряючи показники на світих екранах. — Намагайтеся лежати нерухомо. Ви досі в реанімації, Олено. Але найважче після операції вже точно позаду. Ваше тіло впоралося.
Олена повільно, з великим зусиллям кліпнула, намагаючись зібрати розпорошені думки докупи.
— Той військовий… — знову прошепотіла вона. Їй відчайдушно було потрібне ще одне підтвердження, щоб остаточно повірити в те, що все це було не дарма.
— Його стан абсолютно стабільний, — лагідно заспокоїла її медсестра, обережно поправляючи трубку крапельниці на її зап’ясті. — Він живий. Він дихає. І все це виключно завдяки вашій мужності. Ви врятували йому життя.
Ці прості слова подіяли на дівчину як глибокий ковток найчистішого кисню. Тіло Олени боліло так сильно, як вона навіть не могла собі уявити у найстрашніших снах, але той тугий, холодний вузол паніки глибоко в її грудях нарешті розв’язався. Вона ще не мала сил плакати, але її бліді пальці слабко, проте з вдячністю стиснули білосніжне лікарняне простирадло. Цей незнайомий сержант, ким би він не був, не залишився помирати на тому холодному, брудному асфальті. Її власний біль буквально купив йому право на життя. І це була чесна ціна.
Медсестра обережно піднесла до її губ ложечку з прохолодною водою, пояснивши тихим голосом, що Олена не приходила до тями майже вісімнадцять годин після складної операції. Множинні глибокі рани, забій внутрішніх органів, небезпечний пневмоторакс — і все ж вона вижила. Її молодий організм боровся з неймовірною, затятою завзятістю.
— Більшість людей відключилися б набагато раніше від одного лише больового шоку, — з неприхованою повагою зауважила медсестра, дивлячись на свою пацієнтку. — Одиниці змогли б взагалі встояти на ногах після такого, щоб закрити собою іншу людину. Наші хірурги в ординаторській називають вас справжнім дивом.
Олена лише ледь помітно, повільно похитала головою на подушці.
— Я просто зреагувала… Я не думала про шок.
Пізніше того ж вечора, коли суворі правила реанімації трохи пом’якшили, до палати пустили найрідніших. Її мама, Марія, ледве переступивши поріг, одразу ж гірко розплакалася. Вона підбігла до ліжка і вчепилася в неушкоджену праву руку доньки так, ніби це був єдиний рятувальний круг у бурхливому океані. Батько, Олександр — чоловік суворої вдачі, який украй рідко дозволяв собі показувати справжні емоції, — схилився над ліжком і надзвичайно ніжно, трепетно поцілував її в гарячий лоб. Він мовчки став поруч, не в змозі вимовити ні слова. Його зазвичай суворі очі були червоними, запаленими від безсонної ночі та вологими від сліз, які він намагався сховати.
— Ми думали, що втратили тебе, донечко, — прошепотіла мати крізь ридання, цілуючи її пальці. — Боже, як ми злякалися.
Олена спромоглася на дуже слабку, втомлену, але щиру усмішку.
— Я все ще тут, мам. Зі мною вже все буде добре.