Сльози полегшення виступили на кутиках очей дівчини і повільно скотилися до скронь, гублячись у волоссі. Вона глибоко видихнула, хоча цей рух миттєво відгукнувся гострим, пронизливим болем у зламаних ребрах. Але їй було абсолютно байдуже на біль. Полегшення накрило її з головою, мов тепла, заспокійлива хвиля. Останнє, що вона пам’ятала до цього моменту, — це вуличний хаос, крижаний асфальт і темрява, що насувалася звідусіль.
— Я думала… я справді думала, що він помре там, на моїх руках, — ледь чутно прошепотіла вона, заплющуючи очі.
— Ви врятували йому життя, — твердо відповіла медсестра, перевіряючи показники на моніторі. — У всій лікарні сьогодні тільки про це й говорять.
Пізно ввечері, коли лікарняні коридори занурилися в тишу, в дверях її палати з’явився чоловік у бездоганному, випрасуваному військовому однострої. Він був високим, з акуратною короткою стрижкою та випромінював ту специфічну, беззаперечну ауру спокійного авторитету, яку мають лише справжні бойові офіцери.
— Олена Коваль? — тихо, щоб не налякати, запитав він, переступаючи поріг палати.
Дівчина обережно, дуже повільно кивнула, не відриваючи голови від білосніжної подушки.
— Я капітан Шевченко, — відрекомендувався гість, зупиняючись біля ліжка. — Сержант Максим Іванчук попросив мене особисто прийти до вас. Він хотів подякувати вам від свого імені. І, чесно кажучи, від імені всіх наших побратимів.
Він повільно дістав з кишені свого кітеля важку металеву монету — командирський коїн їхньої бригади — і з надзвичайною обережністю поклав його на тумбочку біля ліжка. На матовому металі був майстерно викарбуваний герб їхнього десантно-штурмового підрозділу.
— Це наш бойовий коїн, Олено. Такі речі не роздають просто так, і їх не можна купити. Але Максим категорично наполіг, щоб він належав вам.
Олена невідривно дивилася на холодний метал монети, відчуваючи, як до горла підступає важкий ком, заважаючи дихати.
— Я… я просто допомогла людині, якій було зле. Це моя робота як медика. Будь-хто на моєму місці…
Капітан тепло усміхнувся, перебиваючи її. І в його втомлених очах читалася глибока, безмежна щира повага.
— Ви не просто допомогли, дитино. Ви добровільно стали між воїном і його смертю. А це назавжди робить вас однією з нас.
Коли Олена повністю прийшла до тями наступного разу, її свідомість зустріло тихе, монотонне пікання медичних моніторів. Цей звук був першим якорем, що втримав її в реальності. Тупий, виснажливий біль накочувався важкими, темними хвилями, розливаючись по кожній клітиннці її понівеченого тіла. Її повіки здавалися зшитими невидимими нитками, але вона змусила себе повільно розплющити очі. Погляд сфокусувався на прозорій пластиковій трубці крапельниці, звідки повільно, крапля за краплею, стікала рятівна рідина, розчиняючись у її венах.