Вона замовкла, не наважуючись закінчити.
— Ти думала, що ти просто дитина. І їхні дорослі ігри тебе не стосуються.
Вона кивнула.
— Вони навіть не сказали це якось зі злістю, — додала вона. — Просто… ніби це була практична проблема. Ніби я — це старий розкладний стілець, для якого в них просто немає місця у вітальні.
Я не пішла спати одразу. Я сиділа на темній кухні, дивилася на її сумку, яка так і стояла нерозібраною. Вона пакувала її так ретельно, обрала светр, про який моя мама якось сказала, що він їй пасує. Вона хотіла бути для них хорошою.
Я відчинила холодильник. Там не було нічого святкового. Ми не планували запасне Різдво. А навіщо? Ми ж їм довіряли.
Ось що я ніяк не могла перетравити. Не холодний бутерброд чи відсутність вечері. Навіть не те, що вона їхала додому темною трасою абсолютно сама.
Справа була в тому, що вони подивилися їй просто в очі — цій милій, незграбній, сміливій дівчинці, яка приїхала вчасно, з подарунком і щирою усмішкою. Подивилися і сказали, маючи в хаті майже тридцять гостей: “Для тебе тут немає місця”.
Вони мали на увазі не фізичний простір. Вони мали на увазі: “Немає місця саме для тебе”.
Наступного ранку повернувся мій чоловік. Поліна ще спала. Я налила йому кави і розповіла все, що сталося.
Він довго стояв мовчки, дивлячись у вікно на засніжені київські двори, а потім тихо запитав:
— То що ми тепер будемо робити?
Я не відповіла. Ще ні. Але всередині я вже все вирішила. Тому що можна підставити другу щоку, коли ображають тебе, але коли зачиняють двері перед шістнадцятирічною дитиною, яка просто хотіла бути частиною родини… Вони зробили свій вибір.
Я не пам’ятаю, коли мене вперше назвали “дивачкою”. Напевно, ще до того, як я взагалі зрозуміла значення цього слова. Коли мені було шість, я знайшла мертвого горобця і на повному серйозі запитала, чи можна його препарувати. Не тому, що я була якоюсь моторошною чи жорстокою дитиною; мені просто кортіло зрозуміти, як він влаштований зсередини.
Моя мама, Галина Іванівна, тоді аж ляснула долонею по кухонному столу і вигукнула: “Господи, Катю, що з тобою не так?”. Моя старша сестра Юля заверещала на весь дім і почала розповідати всім сусідам, що я намагаюся створити зомбі. Мене покарали і залишили без солодкого за те, що я налякала сестру.
Це, власне, і задало тон усьому моєму дитинству. Я обожнювала анатомічні атласи. На день святого Миколая я просила справжній мікроскоп. За сімейною вечерею я могла запитати, як саме циркулює кров або працює шлунок. У школі я була тією єдиною ученицею, яка завжди тягнула руку. У моїй родині цього було достатньо, щоб тебе назавжди охрестили “вискочкою”.
Ніхто з моїх родичів не мав вищої освіти. Більшість ледве закінчили школу чи ПТУ з першої спроби. Я ж була єдиною, хто читав підручники навіть під час рекламних пауз по телевізору. Або взагалі постійно читав.
Коли мені виповнилося дванадцять, батько, Микола, почав жартувати — ну, принаймні він називав це жартами — що я насправді не його донька. “Надто розумна, щоб бути моєю”, — казав він і голосно реготав.