Вона повільно сіла, підтягнула коліна до грудей і знизала плечима.
— Вони сказали, що для мене немає місця.
Я кліпнула, намагаючись перетравити почуте.
— Місця де? В будинку?
— За столом. — Її голос зламався на середині фрази. Вона спробувала приховати це за ще одним байдужим знизуванням плечей, але вийшло погано. — Вони сказали, що не чекали на мене. Що і так зібралося надто багато людей. Бабуся Галя заявила, що не може просто так взяти і поставити ще один стілець в останню хвилину.
Поліна глибоко вдихнула, стримуючи сльози.
— Вона виглядала такою роздратованою… Ніби я була якоюсь зайвою проблемою, яка впала їй на голову.
— Але ж ти приїхала вчасно, як ми й домовлялися, — я відчула, як усередині починає закипати глуха лють.
— Так. Рівно о шостій. Вона відчинила двері і просто… виглядала дуже здивованою. Ніби я приперлася не на те свято і не в той дім.
Донька зробила паузу, ковтаючи клубок у горлі.
— А потім вона додала, що вільних ліжок теж не залишилося. Це вже була запасна відмазка, розумієш? Сказала, що вони дуже не хочуть, аби я їхала назад у Київ поночі, але водночас не знають, куди мене покласти. Тому… я просто пішла.
— Тобто ніхто навіть не запропонував поїхати з тобою? Провести тебе?
— Ні.
Я дивилася на неї, не вірячи власним вухам.
— Вони хоча б дали тобі поїсти з дороги?
Знову це беззахисне знизування плечима.
— Стіл був повністю накритий. Ліля сиділа на моєму звичайному місці. Дідусь Микола розмовляв із нею так, ніби вона справжня принцеса. На мене взагалі ніхто не дивився. А потім бабуся сказала: “Цього року в нас просто повна хата, яблуку ніде впасти”. І тітка Юля так активно закивала. Тому… я розвернулася і поїхала.
Поліна кинула погляд на кухонний стіл і тихо додала:
— Я зробила собі бутерброд.
Я повернула голову і побачила це. Самотній шматок хліба з сиром на паперовому рушнику. Холодний, трохи надкушений. І половинка потемнілого банана поруч. Це була її святкова різдвяна вечеря.
У цей момент я відчула, як щось стискається в моїх грудях. Це ще не був гнів. Ні. Це було те холодне, скляне відчуття за секунду до того, як усе розлетиться на друзки.
— Я все одно не була голодна, — прошепотіла вона. — Чесно.
І саме тоді її очі наповнилися сльозами. Вона боролася з ними з усіх сил. Боже, як же вона старалася. Поліна підняла очі до стелі, часто закліпала і до болю закусила губу, ніби намагаючись проковтнути власні емоції.
— Вони змусили мене відчути себе нав’язливою, — ледве чутно вимовила донька. — Ніби те, що я приїхала, хоча все було домовлено заздалегідь, було неймовірним хамством з мого боку.
А потім вона заплакала. Тихо. Повільно. Як кран, який зірвало, і ти не можеш його перекрити.
— Я ж купила в “Сільпо” той великий різдвяний штолен для них, — додала вона крізь сльози. — Але подумала, що в них і так достатньо їжі… і залишила його в машині.
Я сіла поруч і обійняла її за плечі. Вона притиснулася до мене без жодних вагань, ніби весь цей час трималася лише на силі волі та гіркій образі. Через якийсь час вона витерла ніс рукавом домашньої кофти.
— Я знаю, що вони тебе недолюблюють, мам, — сказала вона. — Але я думала…