Цей останній закид був навіть смішним. Або був би смішним, якби за тиждень після того я випадково не почула, як мама бурмоче щось подібне батькові, думаючи, що я вже вийшла у двір. Виявляється, це я “тягну Лілю на дно”. Точно так само, як колись “тягнула на дно” Юлю просто тим, що була “найрозумнішою” і на моєму фоні всі інші виглядали нездарами. Знаєте, просто самим фактом свого існування.
Я не стала сперечатися. Не пояснювала. Не виправдовувалася. Я просто сказала “ні”. І крапка.
Це сталося за три тижні до того злощасного Різдва.
Поліна так чекала на цю святкову вечерю. Вона казала, що відчуває себе зовсім дорослою, адже їй довірили самій сісти за кермо і поїхати до бабусі з дідусем. Вона акуратно склала речі в сумку, власноруч загорнула маленькі подарунки для молодших двоюрідних братів і сестер. Я поцілувала її вранці перед зміною і нагадала надіслати повідомлення, щойно доїде. Вона написала. Здавалося, все було чудово.
А через кілька годин я переступила поріг власної квартири і зрозуміла, що “чудово” сьогодні скасовується. Поліна підвела на мене очі з дивана і видавила з себе ту жалюгідну, тремтячу усмішку, яка ніби благала: “Будь ласка, давай зробимо вигляд, що це не катастрофа”.
Вона розповіла мені своїм тихим, зірваним голосом, як бабуся Галя пробурмотіла про “брак місця і вільних ліжок”. І це при тому, що Поліна на власні очі бачила двадцять вісім зайнятих стільців. Математична задача з однією зайвою змінною. І цією змінною була моя донька.
Я вислухала її. Я дозволила цьому абсурдному, жорстокому поясненню впасти посеред нашої кімнати, як важкій валізі з камінням. А потім просто міцно її обійняла, дозволивши тиші сказати все за мене. Вона так і заснула, прямо в тому светрі, який спеціально одягла, щоб їм сподобатися.
Коли в квартирі нарешті запанувала цілковита тиша, я сиділа сама на кухні, дивлячись на те місце на столі, де мала б бути її святкова вечеря. У моїй голові проносився кожен платіж за іпотеку, кожна квитанція за світло і газ, кожне їхнє “ну виручи, Катю, тільки цього разу”, яке давно перетворилося на “ти нам винна довіку”.
У них не закінчилися місця за столом. У них закінчилася елементарна вдячність. І вони використали мою дитину, щоб передати мені це послання.
Саме в цю секунду всередині мене щось зламалося. І водночас — стало на свої місця. Жодних більше пояснень. Жодних ввічливих переговорів. Я навіть не думала, чи буду я діяти. Питання було лише в тому, як швидко я це зроблю.