Ми майже не розмовляли дорогою до Ірпеня. Новоірпінська траса була напівпорожньою. Мій чоловік сидів поруч у цілковитій тиші, його рука легко лежала на моєму коліні, наче дріт заземлення. Це не було втіхою в класичному розумінні. Це була просто його мовчазна, надійна присутність. І цього було цілком достатньо.
Ранок після Різдва завжди має цю дивну, розмиту тишу, ніби весь світ усе ще страждає від похмілля після переїдання олів’є, куті та розгортання подарунків. Я просто сподівалася, що їхній будинок буде порожнім. Але дива не сталося.
На під’їзній доріжці стояли дві зайві машини. Одну я одразу впізнала — це був кросовер моєї сестри Юлі. Інша, швидше за все, належала комусь із троюрідних братів, хто вирішив залишитися на ніч, щоб доїсти вчорашні салати.
Ми вийшли з машини. Я міцно стискала в руці цупкий конверт. Я не спала всю ніч. Та виснажлива зміна в реанімації. Заплакана Поліна на дивані. Спогад про той самотній холодний шматок хліба з сиром на кухонному столі, який досі ніхто не прибрав. Усе це гуло на задньому фоні моєї свідомості, як перегорілий трансформатор.
Я підійшла до ґанку і натиснула на дзвінок. Почекала. Ніхто не відчинив. Я подзвонила ще раз. Постукала у двері. Жодної реакції.
— Давай просто залишимо це тут, — м’яко сказав чоловік, торкнувшись мого плеча.
Я постояла ще секунду, дивлячись на зачинені двері, а потім кивнула. Ми повільно рушили назад до нашої машини. Конверт я обережно засунула у щілину між дверима та одвірком, щоб його не здуло зимовим вітром.
Я вже відчиняла дверцята з боку водія, коли почула це. Рипнули вхідні двері. Почулося човгання домашніх капців по плитці ґанку.
Я обернулася. На поріг вийшла моя мати, Галина Іванівна, загорнута в той самий безглуздий пухнастий халат, який вона завжди носила на свята. Той самий, про який вона всім вуха продзижчала, хвалячись, що вирвала його на розпродажі в “Епіцентрі” за копійки.
Вона нахилилася, підняла конверт, недбало розірвала його і почала читати. Її обличчя стало порожнім. Потім різко зблідло. А потім вона заверещала.
— Миколо! — Її голос тріснув, як натягнута струна. — Миколо! Виходь сюди швидше! Вона нас виганяє на вулицю!
Мій батько вискочив на ґанок у вчорашніх зім’ятих штанях:
— Якого біса тут коїться?
Слідом за ним виповзла Юля, усе ще у своїх різдвяних піжамах, обома руками стискаючи чашку з кавою, ніби сподівалася, що це буде просто черговий затишний святковий ранок.
— Що сталося?
Мати різко обернулася і тицьнула пальцем у бік моєї машини так, ніби я була бродячим псом, який щойно нагидив їй на килимок перед дверима:
— Ти, невдячне дівчисько!..
Ми сіли в машину і рушили з місця ще до того, як я встигла почути кінець фрази. Це не мало значення. Я й так знала весь репертуар її найкращих хітів напам’ять.
Поки ми доїхали назад до Києва, мій телефон уже розривався від дзвінків. Я ігнорувала. Потім він завібрував знову. І знову. На шостий раз я все ж таки підняла слухавку.
— Як ти смієш! — несамовито закричала мати. Жодного “привіт”. Жодної паузи. Навіть фальшивого занепокоєння про те, як доїхала Поліна. — Ти зовсім з’їхала з глузду?!
Я відвела телефон подалі від вуха. На задньому плані було чути, як кричить батько.
— Якщо ти це зробиш, ти нам більше не донька! — ревів він.
Вони не запитали “чому”. Вони не запитали, що саме сталося. Вони жодного разу не згадали про Поліну. Жодного. Я мовчки натиснула “відбій”.