Для них я так і залишилася тією дивною, схибленою на книжках дівчинкою, яка мала б радіти недоїдкам з панського столу і знати своє місце. Тією, яку вони завжди потайки зневажали, але ніколи по-справжньому не поважали. Вони думали, що в мене не вистачить духу довести справу до кінця.
Але вони помилялися. Тому я просто дозволила своїй матері піти геть. Вона спускалася сходами, щось бурмочучи собі під ніс, немов трагічна героїня дешевого серіалу. Я тихо і спокійно зачинила двері. Але в моїй голові? У моїй голові я вже прораховувала свій наступний крок.
Моя мати розірвала попередження про виселення так, ніби це була якась рекламна листівка з поштової скриньки. Прямо перед моїм обличчям. Одразу після того, як назвала мене егоїсткою, безсердечною і психічно нестабільною.
А потім у неї вистачило нахабства посміхнутися і заявити: “Оплати табір для Лілі, і ми тебе пробачимо”. “Ми тебе пробачимо”. Ніби це вони тут жертви. Ніби виставити мою доньку за двері на Різдво — це якась дрібна помилка етикету, а не відверта жорстокість.
Через два дні я сиділа в кабінеті свого юриста на Подолі. Я виклала йому все як є. Будинок оформлений на мене. Іпотека, яку я справно виплачувала останні сім років. Квитанції за комуналку. Чеки за ліки та стоматологію. Мої тихі, роками накопичені жертви.
Він навіть бровою не повів.
— Я так розумію, ви хочете розпочати офіційну процедуру примусового виселення? — запитав він таким буденним тоном, ніби ми обговорювали прогноз погоди на завтра.
Я кивнула. Офіційне повідомлення було надіслане того ж тижня. За законом у них було шістдесят днів. Усе легально. З печатками. З обов’язковим підписом при отриманні. І цього разу вони не могли просто порвати папірець і зробити вигляд, що його не існує.
Я продовжувала платити за іпотеку. Я не збиралася псувати свою кредитну історію заради помсти. Але все інше? Як відрізало. Я скасувала автоплатежі за світло, газ, воду та інтернет. Жодних більше переказів “на аптеку”. Вони отримали прискорений курс на тему “що таке справжня відсутність підтримки”.
За два тижні у мої двері знову постукали. Це була тітка Олена. “Хороша” тітка. Або принаймні я так завжди думала. Вона прийшла з коробкою “Київського торта” і добре відрепетированим виразом глибокого занепокоєння на обличчі.
— Катю, — зітхнула вона. — Я просто хочу поговорити.
Я впустила її. Я вже знала, навіщо вона прийшла. Ми сіли на кухні. Я заварила чай, але жодна з нас до нього так і не доторкнулася.
— Це просто на тебе не схоже, — почала вона. Ось воно. — Виганяти рідних батьків на вулицю через… якесь непорозуміння? — м’яко додала тітка.
Я засміялася. Лише раз, і зовсім не по-доброму. Я розповіла їй про будинок. Про те, хто насправді платив за всі їхні забаганки. Про зраду на Святий Вечір. Про те, як мої батьки знайшли місце для двадцяти восьми людей, включаючи сусідку і двох троюрідних братів, з якими я не спілкувалася років десять. Але не змогли знайти місця для власної онуки.
Тітка Олена зблідла.
— Я… я не знала, — прошепотіла вона.
— Бо вони вам не розповіли, — виправила я.
Вона пішла з виглядом людини, яка почула те, що вже ніколи не зможе забути. Через три дні я отримала від неї повідомлення у Viber: “Раніше я не розуміла. Тепер розумію”.
За тиждень до закінчення терміну виселення мій юрист зателефонував:
— Вони навіть не почали пакувати речі. Абсолютно жодних рухів.
— Тоді продовжуємо процедуру, — відповіла я.