Вони продовжували дзвонити. Юля почала строчити повідомлення в месенджери. Одне з них було просто шедевром: “Це зруйнує твою репутацію! Подумай про свою кар’єру, що скажуть колеги та пацієнти в лікарні!”. О, Боже мій. Моїм пацієнтам у реанімації абсолютно плювати, де і як живуть мої батьки. Їм би просто вижити.
До вечора мій екран виглядав так, ніби я щойно пережила гучне розлучення. 32 пропущені дзвінки. 14 гнівних повідомлень. 3 голосові. Якийсь троюрідний брат навіть мав нахабство написати: “Це не моя справа, але це вже занадто. Мати в тебе тільки одна”.
Я не відповіла на жодне з них. А наступного ранку пролунав різкий дзвінок у двері моєї квартири. Я глянула у вічко. Ну звісно. Моя мати.
Вона стояла на сходовому майданчику, накинувши куртку поверх того самого пухнастого халата. У руці вона стискала мій лист про виселення, тепер зім’ятий і вологий, ніби вона душила його в кулаці дві години поспіль. Я відчинила двері, але всередину її не запросила.
Вона не стала чекати.
— Ти справді це зробиш? — просичала вона, дивлячись на мене з ненавистю. — Після всього, що ми для тебе зробили?
Я дозволила цим словам повисіти в повітрі кілька секунд. А потім тихо відповіла:
— Ви маєте на увазі будинок в Ірпені, який я для вас купила? Рахунки за газ і світло, які я оплачую? Чи, може, ті дорогі таблетки від тиску, які я вам купую щомісяця, бо вашої пенсії на них не вистачає?
Вона здригнулася. На якусь мілісекунду. А потім випросталася, її очі звузилися:
— Ми тебе виростили. Ми дали тобі все!
— А ви навіть не дали моїй доньці повечеряти, — рівним голосом сказала я.
Це її зупинило. Ненадовго. Вона дуже швидко оговталася.
— Не роби з мухи слона, Катю. Нам просто не вистачило стільців.
— У вас там було двадцять вісім людей, — відрізала я. — Ви навіть сусідку тьотю Валю за стіл посадили!
Її губи щільно стиснулися.
— Я надіслала цей лист не для того, щоб бути жорстокою, — додала я. — Але якщо ви думаєте, що можете ставитися до моєї Поліни так, ніби вона порожнє місце…
— О, заради всього святого! — раптом вибухнула вона, знову перейшовши на крик. — Припини робити з нас якихось монстрів! Це ти зараз розриваєш сім’ю на шматки через якесь безглузде непорозуміння, а тепер ще й погрожуєш власним батькам?!
Вона підняла аркуш паперу так, ніби це був речовий доказ у суді. А потім — і клянуся, це виглядало як дешева театральна постановка — вона розірвала його навпіл. Вона просто стояла на моєму порозі і рвала офіційний документ, ніби це магічним чином могло скасувати юридичний процес.
— Ось так, — з викликом сказала вона, кинувши шматки мені під ноги. — З цим покінчено. А тепер послухай: якщо ти хочеш, щоб ми тебе пробачили, ти оплатиш літній табір для Лілі і припиниш цю свою істерику.
Вона переможно посміхнулася, ніби щойно геніально вирішила всі наші проблеми.
Я нічого їй не відповіла. Тому що саме в ту секунду я чітко усвідомила: вони ніколи не сприймали мене серйозно. Ні на секунду. Ані тоді, коли я була дитиною. Ані тоді, коли стала лікарем. І навіть зараз.