Лєра підвелася, зробила максимально глибокий вдих, наповнюючи легені повітрям, і рішуче переступила поріг кабінету. За величезним столом із червоного дерева сидів поважний літній чоловік. Її щелепа буквально відвисла від подиву — це був Станіслав, той самий чоловік, якого вона врятувала від серцевого нападу на розпеченій вулиці!
— Доброго дня, я… прийшла на співбесіду, — промовила вона, і її голос зрадницьки здригнувся.
Обличчя Станіслава вмить осяяла щира, неймовірно тепла усмішка.
— Не може бути! Це ви! Який неймовірний збіг обставин!
— Так, це я, — Лєра не витримала і полегшено розсміялася, відчуваючи, як уся напруга миттєво зникає. — Як ви почуваєтеся?
— Значно краще, особливо тепер, коли побачив вас, — тепло відповів він, вказуючи їй на зручне шкіряне крісло навпроти себе.
— Дуже рада це чути, — сказала вона, остаточно заспокоївшись. — Отже, щодо роботи…
— Ви прийшли пробуватися на посаду заступника керівника відділу? — Станіслав щиро здивувався. — Як таку розумну, добру і швидку на реакцію дівчину ще не перехопили конкуренти?
Валерія зніяковіло почервоніла, але в її грудях спалахнув потужний вогник надії. Станіслав здавався напрочуд людяним і справедливим керівником.
— Дозволите поглянути на ваше резюме? — запитав він, лукаво підморгнувши. — Хоча, чесно кажучи, після того, що ви для мене зробили, я готовий найняти вас просто зараз, без зайвих запитань.
Її серце радісно підскочило. Вона вже уявляла, як вони з Тасею святкують цю перемогу в найкращому кафе-морозиві Києва. Але поки Станіслав швидко пробігав очима по рядках її резюме, вираз його обличчя раптово змінився. Він різко зблід, його руки напружилися, міцно вчепившись у край масивного столу.
— З вами все гаразд? Тільки не кажіть, що вам знову погано! — стурбовано вигукнула Лєра, подавшись уперед.
— Ви… ви жили в Білій Церкві, на вулиці Леваневського? — ледве чутно, тремтячим голосом запитав він, не відриваючи погляду від паперу.
— Так, а що таке? — вона здивовано кліпнула очима, абсолютно не розуміючи його реакції.
Станіслав тремтячою рукою налив собі склянку води з графина, випив її одним великим ковтком і важко, судомно видихнув.
— Валеріє… ви… ви моя онука?
— Що-о-о? — Вона завмерла, немов уражена громом, широко розплющеними очима дивлячись на свого співрозмовника.
— Віктор… він був моїм єдиним сином. Твоїм батьком. А я — твій рідний дід, — його голос зламався, і на очах виступили непрохані сльози.
Валерія заклякла в кріслі, не в змозі осягнути те, що щойно почула. Тим часом Станіслав квапливо дістав зі свого портфеля старий, потертий чорно-білий фотоапарат. На ньому був зображений маленький хлопчик — точнісінько такий самий, як на дитячому фото її батька, яке стояло в рамочці на її тумбочці вдома.
— Це… це просто не вкладається в голові, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках котяться гарячі сльози. — Ви — мій дідусь Стас.
Він мовчки кивнув, ковтаючи клубок у горлі. — Я навіть у найсміливіших мріях не уявляв, що ми колись зустрінемося. Та ще й за таких обставин.
Лєра різко підсхопилася з місця, обійшла стіл і міцно обійняла його. Емоції захльостували її з головою, змиваючи всі бар’єри.
— Я завжди мріяла вас знайти. Тато перед смертю дуже просив мене якось розшукати вас.
Голос Станіслава тремтів від каяття. — Пробач мені, дитино. Пробач, що мене не було поруч усі ці роки. Моя дурна, сліпа гординя не пускала мене до вас. Я так і не встиг помиритися з Віктором до його смерті… Це мій найбільший гріх.
— Але чому ви тоді так різко розірвали стосунки? Що такого сталося? — запитала вона, відчайдушно потребуючи відповідей на запитання, які мучили її роками.