Тепер, коли Лєра нарешті вирвалася з цієї золотої клітки, справжнє кохання здавалося їй якоюсь далекою, нездійсненною ілюзією. Зрада та постійний тиск Вадима залишили на її серці глибокі шрами, які ще мали довго гоїтися. Того вечора, коли вона дбайливо вкладала Тасю спати, поправляючи ковдру, тоненький голосочок доньки раптом розірвав тишу напівтемної кімнати.
— Мамо, а ти тепер будеш працювати у великому-великому офісі? — запитала дівчинка, дивлячись на неї своїми величезними оченятами.
— Я дуже на це сподіваюся, моє сонечко, — лагідно відповіла Валерія, ніжно розчісуючи пальцями м’яке волосся Тасі. — Сьогоднішня співбесіда трохи зірвалася, її перенесли, але післязавтра я спробую ще раз.
— Якщо ти дуже-дуже цього хочеш, вони обов’язково тебе виберуть! Ти ж у мене найрозумніша! — впевнено і по-дорослому заявила донька.
— Я теж так думаю, — тихо засміялася Лєра, відчуваючи, як від цих слів на душі стає тепліше.
— У мене є одна мрія, мамо, — прошепотіла Тася, солодко потягуючись і позіхаючи. — Я уявляю, як ми з тобою сидимо в красивому кафе і їмо величезне морозиво з сиропом і горішками. Разом.
— О, ну це дуже легка мрія, — усміхнулася Валерія, хоча всередині все стиснулося. — Щойно мама отримає цю роботу, ми будемо ходити в кафе-морозиво хоч щовихідних. Обіцяю.
Тася щасливо посміхнулася і майже миттєво поринула у глибокий дитячий сон. Лєра ще довго сиділа на краю ліжка, відчуваючи, як гостре почуття провини повільно з’їдає її зсередини. Зараз вона не могла дозволити собі купити дитині навіть звичайну кульку морозива за сто гривень у парку. Вона ненавиділа себе за те, що змушує доньку чекати на такі прості радощі.
Наступного ранку Валерія прокинулася дуже рано, твердо налаштована зробити цей день продуктивним. Вона замісила тісто на залишках молока і насмажила цілу гору пухких млинців — улюблену страву Тасі. Їхня орендована квартира на Подолі була зовсім скромною, зі старими меблями та скрипучим паркетом, але вона була наповнена спокоєм і любов’ю, а це зараз мало найбільше значення.
Після ситного сніданку вони неспішно прогулялися до найближчого дитячого майданчика. Тася весело заливалася сміхом, граючись у пісочниці та з’їжджаючи з гірки. Валерія спостерігала за нею, і її рішучість лише міцнішала. Втеча з Білої Церкви була єдино правильним рішенням. Якби вона залишилася там, Вадим би не давав їм спокою, переслідував би їх на кожному кроці, а мама Люда щодня б капала на мозок, змушуючи “зберегти сім’ю заради дитини”. Тут, у Києві, вона сама була господинею своєї долі.
Лєра майже нічого не знала про родину свого покійного тата. Віктор колись побіжно згадував, що його батьки категорично не схвалили його шлюб із простою дівчиною Людмилою, і після весілля вони повністю розірвали будь-які контакти. Валерія навіть не уявляла, чи живі ще її дідусь і бабуся по батьковій лінії. Але глибоко в душі їй завжди хотілося їх знайти, просто щоб подивитися їм в очі і зрозуміти їхню історію.
Наступного вечора вона ретельно готувалася до перенесеної співбесіди. Це був її реальний шанс закріпитися в столиці. Варіант провалу навіть не розглядався — на її банківській картці залишалися сущі копійки. Щоб зекономити гроші, вона вирішила не їхати на метро, а сіла на прямий тролейбус, який повільно віз її в бік Печерська. Її шлунок зрадницьки стискався у тугий вузол від хвилювання.
Зайшовши до розкішного бізнес-центру, вона піднялася на потрібний поверх і присіла в зоні очікування. Серед ідеально випрасуваних дорогих костюмів і брендових шкіряних портфелів інших кандидатів вона почувалася трохи ніяково у своїй простій, хоч і охайній білій блузці. Вона нервово розгладжувала складки на спідниці, борючись із нападами невпевненості. Молода, привітно усміхнена дівчина-адміністратор звірила її прізвище зі списком і ввічливо вказала на масивні дубові двері.
— Ваша черга, Валеріє Вікторівно. Керівник чекає на вас, — сказала вона.