А Василь, якби хтось наважився його прямо про це запитати, чесно б зізнався: життя з Любою, його новою пасією, виявилося зовсім не таким солодким, як він собі малював. Зовні вона була справжньою красунею — струнка, гнучка, з розкішними довгими каштановими кучерями, що спадали на плечі. Але спільний побут нещадно нищив усю магію.
Коли він приходив до неї додому, замість теплої вечері на нього чекало суцільне ниття: то старий кран на кухні тече, то шпалери в коридорі відклеїлися, то грошей не вистачає. Раніше, коли він забігав до неї крадькома на кілька годин, усе здавалося таким забороненим і романтичним — гаряча кава в ліжку, палкі поцілунки, тихі, інтимні розмови. А тепер — суцільна, сіра проза життя.
Навіть Сашко, хлопчик, заради якого він нібито все це затіяв, його відверто розчарував. Малий звик називати його “дядя Вася” ще з пелюшок, а коли йому раптом оголосили, що це його рідний батько, хлопчина просто замкнувся в собі, дивлячись на Василя спідлоба. А одного разу видав таке, що Василь від несподіванки ледь не випустив з рук улюблену чашку з гарячим чаєм:
— А дядя Сергій теж міг би бути моїм татом? — наївно запитав Сашко, бовтаючи ніжками під столом. — Він набагато крутіший. І завжди смачні цукерки приносить.
— Це ще хто такий Сергій? — Василь миттєво насупився, відчуваючи, як усередині закипає глуха лють.
— Та не слухай ти його, Господи! — Люба метушливо замахала руками, ховаючи погляд. — То просто кузен мій якийсь дальній, буває, проїздом заїжджає… Сашку, ану марш у куток! Щоб я більше таких дурниць не чула!
Василь тоді не став влаштовувати скандал і з’ясовувати стосунки. Він мовчки проковтнув образу. Розлучення з Валею він оформив напрочуд швидко — щойно нотаріус дав зелене світло. З квартирою він розібрався ще більш філігранно. Свою половину того просторого, розкішного житла він переписав на себе ще рік тому, довго й методично тиснучи на безвольну дружину: “Негоже мені, чоловікові, як приймаку чужому, на твоїй жилплощі тулитися. Я ж тут господар чи ні?”.
Валя тоді, не бажаючи сварок, здалася й підписала папери. Тепер же, отримавши свободу, він без краплі жалю продав свою частку через елітне агентство на Печерську. Гаманець приємно набився тисячами гривень, але радість була недовгою: мама, Марія Степанівна, залізною рукою одразу ж прибрала всі гроші до себе в схованку.
— Любці твоїй голодранці не дамо ні копійки, хай навіть не мріє! — безапеляційно заявила вона. І Василь, як завжди, сперечатися не посмів.
Минуло кілька довгих, сірих місяців із дня офіційного розлучення. Якось уранці Василь прокинувся в Любиній тісній, захаращеній речами однушці на Троєщині. За вікном мжичило, на душі було так само паскудно. І раптом у голові майнула думка: а чи не навідатися йому до колишньої? Просто так, виключно заради цікавості.
Йому нестерпно хотілося глянути, як там Валя животіє сама в тих величезних, порожніх хоромах. Мабуть, сидить зараз, бідолашна, у своєму розтягнутому старому халаті, сьорбає заспокійливий чай із ромашкою, дивиться у вікно й гірко жаліє себе, згадуючи свого прекрасного чоловіка.
Від цієї фантазії настрій у Василя раптом став грайливим. Він навіть снідати не захотів — поспіхом хильнув розчинної кави, накинув куртку й помчав на метро до центру міста. Він і сам до кінця не розумів, яка саме невідома сила потягнула його туди.
Двір зустрів його незмінним пейзажем: старі високі тополі глухо гуділи на холодному вітрі, а іржавий дитячий майданчик протяжно скрипів, наче скаржився на старість. Василь впевнено зайшов у напівтемний під’їзд. Згадав, як колись, у день весілля, пафосно обіцяв пронести Валю на руках аж до їхнього шостого поверху. Спробував, але вже на третьому ледь не виплюнув легені, задихаючись від напруги.
“Дурня якась у голову лізе”, — роздратовано буркнув він собі під ніс, відганяючи спогади, і рішуче натиснув на кнопку дзвінка.
Двері клацнули й повільно відчинилися. Василь підняв очі й відчув, як у нього буквально відняло мову. Він мало не похитнувся від шоку.
Перед ним справді стояла Валя, але… це була зовсім інша жінка. Не та покірна тінь, яку він залишив. Замість тьмяних, зібраних у рідкий хвостик пасом, на її плечі спадали розкішні, ідеально вкладені платинові локони. Замість вічно блідого, втомленого обличчя — яскрава, смілива червона помада та бездоганно гладенька, мов у фарфорової ляльки, шкіра.
На ній було вишукане атласне плаття в дрібні квіти, ідеально підігнане по фігурі. Образ доповнювала кокетлива ретро-шляпка з тонкою вуаллю й елегантні туфлі на високих підборах. А коли вона ледь помітно ворухнулася, його обдало таким шлейфом дорогих, вишуканих парфумів, що у Василя аж запаморочилося в голові.
— Привіт, Валю, — ледве видавив він із себе, нервово ковтаючи густу слину.
— Чого прийшов? — абсолютно спокійно, з легкою, майже зверхньою усмішкою запитала вона. Її голос звучав оксамитово, без жодної нотки образи чи трепету.
— Та так… Просто вирішив побачити, як у тебе справи, — жалюгідно пробелькотів він, намагаючись витягнути шию й зазирнути їй за спину.