Те, що він там побачив, добило його остаточно. У глибині квартири виблискував дорогий, свіжий ремонт. Новесенький паркет сяяв, відбиваючи світло, стіни були пофарбовані в благородний ніжно-блакитний колір, а вздовж коридору стояли сучасні, стильні меблі.
“Хто ж це ту долю викупив? Невже олігарх якийсь сюди заїхав?” — гарячково пульсувала думка в його голові.
Але найбільше його лякав не ремонт. Валя змінилася не лише зовні — від кожного її руху, від її прямого погляду віяло якоюсь абсолютно новою, незнайомою йому силою та непохитною впевненістю. Вона більше не боялася його. І це бісило Василя до змикання щелеп. Його зручна, слухняна сіра мишка перетворилася на королеву. А найгірше — він раптом з жахом усвідомив, що зараз вона виглядала в сто разів привабливішою, ніж у день їхнього знайомства.
Коли за Василем того ранку врешті-решт зачинилися двері, і його кроки стихли на сходах, Валя на мить притулилася гарячим чолом до холодного металу. Її серце билося рівно й спокійно. Вона обвела поглядом свій оновлений, світлий передпокій і згадала, як усе починалося. Як із руїн її зруйнованого життя, мов фенікс, постала ця нова реальність із ремонтом, змінами та блиском в очах.
Усе стартувало з офіційного листа. Одного сірого ранку поштарка простягнула їй сухий, казенний конверт від колишнього чоловіка, де він діловим тоном пропонував викупити його частку у квартирі. Сусід із другого поверху, літній юрист за фахом, переглянув папери, поправив окуляри й безжально пояснив: якщо вона не знайде грошей на викуп, Василь має повне право продати свої квадратні метри кому завгодно.
У Валі тоді так різко й боляче стислося серце, що довелося викликати “швидку”.
— От же ж бідолаха, — співчутливо, але з ноткою драматизму гуділа баба Ганна, головна місцева пліткарка, сидячи на лавці біля під’їзду. — Кажу вам, люди добрі, у того Василя совісті ні на копійку не лишилося! Хтозна, кого він сюди підселить на ті метри — може, якогось бандюка з Борщагівки чи п’яницю! Як їй, самотній жінці, тепер бути?
Валя тоді ледь пережила той пекельний стрес. Агентство з нерухомості обривало телефон, холодними голосами пропонуючи терміново викупити частку, але де ж було взяті такі шалені гроші простій бухгалтерці? “Може, дасте в кредит?” — з надією в голосі благала вона в слухавку, але їй сухо й категорично відмовляли. Батьки в розпачі кликали її переїхати назад до них у тісну квартиру на Лук’янівці, проте Валя несподівано для самої себе вперлася: “Це мій дім, тут пройшло моє життя, і я звідси не зрушу ні на крок!”
А потім настав той день. Був тріскучий мороз, Київ щедро засипало іскристим снігом, який рипів під ногами перехожих. У двері несподівано подзвонили. Валя відчинила, готуючись до чергових неприємностей, і завмерла. На порозі стояв статний, інтелігентний дідусь у добротній дублянці й теплій шапці з норки. У його руках був розкішний букет білих лілій, аромат яких миттєво заполонив коридор, та велика коробка з фірмовими тістечками з “Рошену”. Його очі були напрочуд ясними, синіми, як безхмарне весняне небо, а усмішка випромінювала таку щирість, що Валя мимоволі розслабилася.
— Валентина Іванівна Кравчук? — м’яко, з легкою хрипоцою уточнив він.
— Так, це я, — розгублено кивнула вона, машинально відступаючи на крок.
— Петро Григорович Савчук, до ваших послуг! — він елегантно зняв норкову шапку й ледь помітно, шляхетно вклонився. — Я ваш новий сусід. Мав честь купити частку в цій чудовій квартирі.
Валя важко зітхнула, усвідомивши, що неминуче сталося.
— Проходьте, — тихо буркнула вона, шаркаючи стоптаними тапочками по старому лінолеуму коридору.
— Дозвольте, шановна пані, — тепло озвався Петро, вішаючи дублянку на гачок, — я дуже сподівався, що ви пригостите мене гарячим чаєм, а я вас — свіжими тістечками. І ми могли б у спокійній атмосфері поговорити про цю, визнаю, дещо дивну ситуацію.