Валя лише втомлено знизала плечима. А що їй лишалося робити? Дідусь виглядав таким чемним, охайним і добрим, що відмовити йому й виставити за двері було б просто негарно.
Вона поставила на плиту старий чайник і дістала з буфета дві чашки. Одну — з ледь помітною тріщиною на обідку — взяла для себе, а іншу, святкову, з тонкої порцеляни, поставила для несподіваного гостя. Петро Григорович, під дублянкою якого виявився бездоганно пошитий, стильний костюм-трійка, поважно сів за кухонний стіл. Він розкрив картонну коробку: кремові еклери пахли так солодко й звабливо, що у Валі миттєво покотилася слина.
— Ця квартира, — повільно почав він, глибоко зітхаючи і вдивляючись у візерунки на шпалерах, — колись, дуже давно, була моїм справжнім домом.
Валя здивовано звела брови. Петро, помітивши її недовірливий погляд, лагідно всміхнувся:
— Розкажу вам усе як на духу, якщо дозволите й якщо вам цікаво.
— Цікаво, — кивнула вона, сідаючи навпроти й обхопивши гарячу чашку змерзлими долонями.
Він народився в Києві, на старому Подолі, у шанованій родині, що жила тут цілими поколіннями. За фахом Петро Григорович був мистецтвознавцем і спадковим ювеліром — унікальне, рідкісне поєднання, яке дало йому змогу все життя працювати з елітними колекціонерами. Він оцінював фамільні коштовності для закритих аукціонів у Львові, Одесі й навіть за кордоном. Свого часу він відкрив власну невелику, але вишукану галерею на Андріївському узвозі — там продавали старовинні прикраси, антикваріат та картини, доступні далеко не кожному.
Вийшовши на пенсію, він передав прибуткову справу синові та дорослим онукам, а сам відійшов від метушні великого бізнесу. Але душа старого киянина невпинно тягнула його до минулого, до коріння. Одного дня знайомий із елітного агентства нерухомості розповів йому, що половину цієї самої квартири — де колись жили його рідні дід із бабою, і де він малим хлопчиськом гасав по довгому коридору — раптом виставили на терміновий продаж. Петро не вагався жодної секунди.
— Не бійтеся мене, пані Валентино, — добродушно підморгнув він, відпиваючи чай. — Я не збираюся тут мешкати чи пересувати ваші меблі. Я хочу лише інколи, з вашого дозволу, приходити сюди. Пити чай, дивитися у це вікно на той самий двір, де я колись ліпив сніговиків. Обіцяю не лізти у ваші справи і не заходити туди, куди не зватимете. Мені й маленького стільця в коридорі вистачить для щастя.
— То ви справді не житимете тут? — перепитала Валя, розгублено кліпаючи віями. Камінь, що тижнями лежав на її серці, почав повільно кришитися.
— Ні в якому разі, — впевнено похитав головою Петро. — Я лише сподіваюся на вашу доброту до сентиментальних примх старого чоловіка. І, звісно, я щомісяця платитиму вам за свої візити, щоб не обтяжувати ваш бюджет.
— Та які ще гроші? — щиро відмахнулася вона, відчуваючи, як до неї повертається здатність дихати на повні груди. — Приходьте, коли я вдома. Після шостої вечора чи на вихідних. Буду рада.
Тієї ночі, вперше за багато важких місяців, Валя заснула глибоким сном без липких кошмарів. А гарячий чай із Петром Григоровичем став для неї тим самим несподіваним, рятівним промінчиком у суцільній темряві її самотності.
Дуже швидко візити Петра стали для Валі чимось набагато більшим, ніж просто сусідським чаюванням. Спершу вона скептично думала: ну, прийде дідусь раз чи два, поностальгує за молодістю та й забуде про цю квартиру. Але він приходив регулярно, мов за розкладом. І ніколи не з’являвся з порожніми руками — завжди приносив свіжі квіти, дорогі шоколадні цукерки чи якусь кумедну дрібничку, як-от майстерно розписану керамічну сову, яку він виторгував на базарі на Житньому.
І щоразу вони розмовляли. Годинами. Петро неймовірно захопливо розповідав про Київ п’ятдесятих років: як малим ганяв на трофейному велосипеді біля Золотих воріт, як його бабуся пекла пухкі пампушки з часником, аромат яких стояв на весь під’їзд, а дід у маленькій кімнатці майстрував складні механічні годинники.
Його історії були такими живими, яскравими та об’ємними, що Валя ніби на власні очі бачила той післявоєнний, затишний Поділ. А ще він чудово читав їй вірші — і свої власні, і визнаних класиків, від Тараса Шевченка до Василя Стуса. Голос у нього при цьому ставав глибоким і м’яким, як теплий літній вечір над Дніпром.
Одного разу Петро делікатно запропонував їй прогулятися Хрещатиком. Валя спершу густо почервоніла й зам’ялася — куди їй, затурканій сірій мишці в старому пальті, гуляти поруч із таким статним, інтелігентним чоловіком? Але він наполіг, і вона погодилася. Того дня йшов легкий, сліпий дощ. Вони ховалися під однією великою чорною парасолькою, і він, дивлячись на мокрий асфальт, тихо сказав:
— Життя — це неоціненний подарунок, Валю. Його треба смакувати обережно, кожен Божий день, як дуже добре, витримане вино із Закарпаття. Не марнуйте його на сум.