Ці слова глибоко засіли в її свідомості. А за кілька днів Петро безапеляційно повів її до своєї давньої подруги — ексцентричної пані Марії, що тримала власне елітне ательє на вулиці Саксаганського.
— Матінко рідна, та ти ж іще зовсім дівчисько! — емоційно сплеснула руками Марія, професійним оком оглянувши зніяковілу Валю з ніг до голови. — Ховати таку природну красу в цих жахливих, мішкуватих светрах — це ж кримінальний злочин! Негайно шиємо тобі нове плаття, і ніяких заперечень — я пригощаю!
Так у гардеробі Валі з’явилося перше за багато років нове, розкішне вбрання — яскраво-червоне плаття в дрібний білий горошок, скроєне в стилі елегантних ретро-фільмів. Вона несміливо приміряла його перед великим дзеркалом і буквально не впізнала власного відображення. Невже ця струнка, приваблива жінка з блиском в очах — це справді вона? Не безвольна, сіра тінь Василя, а жива, квітуча людина?
Після цього Петро почав водити її у світ: вони дивилися вистави в театрі імені Івана Франка, пили найсмачнішу каву в “Львівській майстерні шоколаду”, довго гуляли оновленою набережною Дніпра, годуючи чайок. І з кожним таким днем Валя фізично відчувала, як відтає її серце, як вона повертається до життя. Навіть її стримана мама під час чергової зустрічі прискіпливо примружилася:
— Дочко, у тебе часом хтось не з’явився? Ти ніби світишся зсередини.
— Ні, мамо, — легко відмахнулася Валя, щиро посміхаючись. — Я просто нарешті живу собі. Для себе.
І ось, повертаючись до того самого дня, коли Василь мав нахабність з’явитися на її порозі — Валя насправді саме збиралася на чергову прогулянку в парк із Петром, вони домовилися годувати качок на Русанівці. Вона вже вдягла своє улюблене нове плаття, ідеально вклала волосся й саме шукала в передпокої сумочку, коли раптом пролунав різкий дзвінок у двері.
Вона відчинила — і мало не заточилася від несподіванки. На порозі стояв Василь, незграбно й нервово переминаючись з ноги на ногу. А за його широкою спиною боязко ховався худенький, блідий хлопчик із непропорційно великими, наляканими очима.
— Заходь, раз уже прийшов, — максимально сухо й відсторонено сказала Валя, відступаючи і пропускаючи їх до квартири. — Чого тобі треба?
— Та так… дізнатися, як у тебе справи, — невпевнено буркнув колишній чоловік, жадібно оглядаючи ідеально рівні стіни та нові меблі в коридорі.
Валя проігнорувала його цікавість. Вона мовчки розвернулася й пішла на кухню поливати свіжі квіти на підвіконні — колекційні фіалки, які вона завела зовсім недавно, бо раніше на таку красу в неї просто не вистачало ні сил, ні часу.
— Можеш не видивлятися, твоїх речей тут давно немає, — кинула вона через плече, не обертаючись. — Усе сміття я викинула. Залишила тільки той старий вовняний светр. Його я твоїй мамі відправила “Новою поштою”, щоб духу твого тут не було.
— А сама не занесла чому? Ми ж не чужі люди… — щиро здивувався Василь, якого явно зачепила така категоричність.
— Бо я не маю жодного бажання її бачити, — холодно відрізала Валя, відставляючи лійку. — Я терпіла її отруту десять років виключно заради тебе, а тепер я нікому нічого не мушу.
Василь часто закліпав очима, ніби від яскравого світла. Він категорично не впізнавав жінку, що стояла перед ним. Раніше за найменший його докір вона б почала метушливо виправдовуватися, шукати компроміси, а тепер стояла рівно, гордо, як повноправна господарка не лише цієї квартири, а й власного життя. Він спробував обережно, здалеку розпитати про того міфічного багатія, нового власника частки, але Валя лише загадково усміхалася й тримала паузу.
— Ти дуже змінилася, — нарешті, згнітивши серце, видавив він. — Похорошала… дуже.
— Дякую, — так само холодно кивнула вона. — Просто часу на себе побільшало. До хороших лікарів сходила, обстежилася — кажуть, стрес зник, гормони нарешті в норму прийшли. Хтозна, може, ще й народжу собі дитину колись.
— Що?! — Василь аж підскочив на місці, наче його вдарило струмом.
У його запаленій уяві миттєво промайнула ідеалістична картинка: він знову живе тут, із цією розкішною Валею, у них спільна дитина. Вона ж була ідеальною — усе вміла! І геніальний борщ зварити, і сорочки випрасувати до хрускоту. Люба, його нинішня, на таке була генетично не здатна — у неї в хаті панував вічний, липкий бардак, а її постійні претензії та показна незалежність уже дратували Василя до чортиків.
— Може… чаю не запропонуєш? — нервово кашлянувши, спробував закинути вудку Василь. — Зі своїми фірмовими вишневими пирогами, пам’ятаєш?
— Ні, — як відрізала Валя. — Я чужих чоловіків пирогами не пригощаю.
— Та я з Любою офіційно не одружений! — раптом випалив він, ніби це був його головний козир.
— Щиро співчуваю, — презирливо пирхнула Валя, змірявши його поглядом. — Чи, може, це їй так сильно пощастило?