Василь зблід і рефлекторно стис кулаки в кишенях куртки, збираючись видати якусь грубість, але в цю саму мить у двері знову наполегливо задзвонили.
Валя легкою ходою пішла відчиняти, а Василь, згораючи від ревнощів, максимально витягнув шию, щоб роздивитися, кого там принесло. На порозі стояв неймовірно широкоплечий, високий хлопець — кремезний, із вольовим підборіддям, у білосніжній футболці, що обтягувала литі м’язи, і стильних джинсах. Він виглядав точнісінько як модель із реклами елітного автосалону “Козак Моторс”. А усмішка в нього була такою відкритою і теплою, що могла б без зусиль розтопити зимовий лід на Дніпрі.
— Привіт! — бадьоро гукнув він Валі. — Ти вже готова?
Вона привітно кивнула, беручи з тумбочки сумочку. Хлопець тим часом перевів погляд на насупленого Василя, який тупцяв у коридорі.
— А це ще хто такий? — спокійно, але з ноткою металу в голосі поцікавився здоровань.
— Та ніхто, уже йде, — легко відмахнулася Валя, навіть не глянувши в бік колишнього.
Василь від такого приниження аж рота роззявив. Вона його навіть не представила! Зробила з нього порожнє місце! Відчуваючи, як у грудях чорною лавою кипить образа, він схопив малого за руку й кулею вискочив із квартири, ледь не збивши з ніг сусіда на сходах.
А Валя рівно за п’ять хвилин вийшла з під’їзду під руку з тим самим кремезним красенем.
— Дід мій трохи затримався, вибачай, — з усмішкою пояснював хлопець, відкриваючи перед нею двері під’їзду. — У своїй старій галереї на Подолі якусь антикварну вазу оглядає, не міг відірватися. Попросив мене терміново тебе забрати й трохи розважити, а він обіцяв скоро підтягнутися. До речі, то хто це був такий надутий?
— Та так, ніхто зараз, — легко зітхнула Валя, підставляючи обличчя сонячним променям. — А колись — мій чоловік.
Василь тим часом гнав додому, як ошпарений окропом. У вагоні метро на станції “Арсенальна” його буквально трусило від безсилої злості. Він летів додому з однією метою — зігнати на комусь цей біль. Щойно переступивши поріг Любиної квартири, він одразу ж накинувся на неї з криками — без жодної адекватної причини, чіпляючись до розкиданих речей, просто щоб виплеснути отруту. Бо та зустріч із Валею його морально знищила. Як вона посміла так розквітнути без нього? І хто цей молодий качок поруч із нею? Невже ця сіра миша змогла так швидко знайти йому заміну?
А потім сталося те, чого ніхто не міг передбачити. Життя Василя, яке й так тріщало по швах, остаточно розлетілося на друзки. Люба раптово померла. Гострий серцевий напад обірвав її життя в одну мить. Василь дізнався про це з сухого, беземоційного дзвінка чергового лікаря з лікарні на Лівому березі. Сусіди по під’їзду, співчуваючи біді, допомогли з організацією скромного похорону, але далі Василь лишився сам на сам із суворою реальністю. Із Сашком ніхто не міг допомогти — Люба була круглою сиротою, жодної рідні в неї не лишилося.
Василь опинився в пастці. Він залишився сам із хлопчиком, якого весь цей час вважав своїм рідним сином. Але доглядати за дитиною він абсолютно не вмів. Раніше весь тягар побуту непомітно тягнула на собі Люба, а він лише зрідка, коли мав настрій, бавився з малим іграшковими машинками на килимі. Тепер же Сашко ходив до дитячого садка, і його треба було туди відводити, забирати, прати йому речі, готувати їсти, водити на огляди до лікаря. Василь швидко й болісно усвідомив: він просто не тягне цього тягаря.
Не минуло й тижня після похорону Люби, як Василь остаточно здався. Він нервово ходив по тісній квартирі, щось роздратовано бурмочучи собі під ніс, і хаотично кидав речі Сашка у велику спортивну сумку: дрібні шкарпетки, пластикові машинки, улюблений дитячий светрик із зеленими динозаврами. Свої нехитрі пожитки він так само безжально згріб у стару, потерту валізу. Він намагався знайти порятунок у матері, але Марія Степанівна категорично відмовилася брати на себе таку відповідальність:
— Я тобі, сину, казала сто разів і ще раз повторю — не потрібен мені чужий онук від тієї сироти! Якби наша Валя тобі законну дитину народила — це зовсім інша справа, я б няньчила. А цього можеш спокійно в притулок здати, держава потурбується. Знайдеш собі нормальну, порядну жінку, тоді й справжніх онуків мені подаруєш!
Василь навіть сперечатися не став — він з дитинства панічно боявся гострого, як бритва, маминого язика. Тож він просто взяв збентеженого Сашка за маленьку руку, спустився в метро й поїхав до до болю знайомого під’їзду в самому центрі Києва.
Він нерішуче подзвонив у двері. Валя відчинила майже одразу. Вона стояла на порозі в м’якому рожевому махровому халаті, з мокрим після гарячого душу волоссям, і дивилася на несподіваних візитерів з абсолютно розгубленим виразом обличчя.
— Ми до тебе жити приїхали, — на одному диханні випалив Василь, незграбно штовхаючи маленького Сашка поперед себе в коридор.