Настало справжнє, спекотне літо. Воно перетворило ідеально підстрижені газони маєтку на справжній дитячий майданчик. Близнюки проводили цілі дні надворі: будували курені, бігали наввипередки і час від часу допомагали розваженому садівнику з дрібними дорученнями.
Сам будинок теж невловимо змінився. Тепер на дверцятах дорогого холодильника красувалися дитячі малюнки, прикріплені магнітами, у передпокої завжди валялися яскраві кросівки, а луна від дитячого сміху назавжди прогнала з коридорів гнітючу тишу. Минуло вже три місяці від тієї розмови на терасі. Катерина тоді так і не дала остаточної відповіді, але вони плавно увійшли в такий комфортний ритм, який усе більше нагадував життя справжньої, щасливої родини.
— Мамо! Дядю Максиме! Дивіться, кого ми знайшли! — пролунав дзвінкий голос Луки одного суботнього ранку.
Хлопці увірвалися до світлої їдальні, де дорослі неквапливо пили каву. Обидва були вимазані болотом із ніг до голови, але їхні очі світилися абсолютним тріумфом. Між долонями Лука обережно тримав невелику болотяну черепаху.
— Вона сиділа прямо біля нашого ставка! — захоплено пояснив Захар. — Можна ми її залишимо? Ну будь ласочка!
Максим перевів погляд на Катерину. Вона лише кумедно звела брову — ця їхня нова здатність спілкуватися без жодного слова була ще одним доказом того, як глибоко вони проросли одне в одного.
— Черепаха потребує правильного догляду, хлопці, — серйозно, ніби на раді директорів, відповів Максим. — Нам треба спочатку вивчити, що їй потрібно для комфортного життя.
— Ми можемо побудувати їй крутий вольєр! — запропонував Лука. — Дядю Максиме, ви ж казали, що у вас у гаражі є повно будівельних матеріалів!
— Казав, — підтвердив Гордієнко, сам дивуючись тому, наскільки природно він тепер ділив свій особистий простір і речі з цими дітьми.
Катерина спостерігала за ними з теплою усмішкою.
— Спочатку марш мити руки, а потім усі разом будемо гуглити, як правильно доглядати за черепахами.
Хлопці рвонули до ванної, залишаючи за собою на ідеальному паркеті брудні сліди, які ще рік тому довели б Максима до сказу, а зараз викликали лише поблажливу усмішку.
— Ви ж розумієте, що це означає? На нас чекає грандіозне будівництво черепашачого раю, — засміялася Катерина.
— Я підписував багатомільярдні контракти, — іронічно відповів Максим. — Думаю, з архітектурою для рептилій я якось впораюся.
Їхній щирий, спільний сміх легко злився в один звук. День минув у абсолютній домашній гармонії. Вони разом шукали інформацію в інтернеті, тягали дошки з гаража і возилися в саду, облаштовуючи ідеальний дім для нового мешканця. Максим, який раніше делегував персоналу абсолютно всі побутові завдання, тепер стояв на колінах у землі, в брудних штанях, і терпляче пояснював близнюкам, як правильно зробити дренаж для черепашачого басейну.
Пані Ганна, яка винесла їм на вулицю тацю з прохолодним лимонадом, зупинилася на ґанку. Вона дивилася на свого завжди суворого, неприступного шефа, який зараз із замурзаним носом і щирою усмішкою майстрував щось із двома хлопчаками. Економка перезирнулася з Катериною, і обидві жінки мовчки, самими лише очима, визнали це неймовірне диво трансформації.
Того ж вечора, вклавши близнюків спати (Максим тепер регулярно долучався до цього ритуалу), дорослі влаштувалися у затишній бібліотеці з келихами сухого вина.
— Ваш черепашачий вольєр вийшов просто шедевральним, — зауважила Катерина, зручно підібгавши ноги на шкіряному дивані. — Ви явно змарнували свій талант екологічного інженера.
Максим розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.
— Якби мої інвестори побачили мене сьогодні по вуха в багнюці та ставковій воді, вони б, напевно, скликали екстрену нараду.
— Ваша компанія виявляє неабияке терпіння до вашого нового, вільного графіка, — підмітила жінка.
— Це один із бонусів статусу засновника, — відповів він. — До того ж, моя команда чудово справляється і без мого тотального контролю.
Між ними запала приємна тиша, яку порушувало лише мірне цокання старовинного годинника та далекі звуки нічного саду.
— Сьогодні я отримала офіційну пропозицію щодо роботи, — нарешті порушила тишу Катерина. — Посада адміністративного директора у великому благодійному фонді. Зарплата дуже скромна, але її вистачить на базові потреби. І вони готові підлаштуватися під мій графік лікування.
Максим повільно, дуже обережно поставив свій келих на стіл.
— Вітаю, — сказав він рівним, стриманим тоном. — Коли ви плануєте виходити?
— Я ще не дала згоди, — відповіла вона, уважно стежачи за зміною емоцій на його обличчі. — Бо ця згода потягне за собою… інші, значно важливіші рішення.
Невимовлене запитання знову нависло між ними. Чи означала ця робота переїзд? Чи означало це кінець їхнього крихкого, але такого прекрасного спільного світу?
— Максиме… — її голос став дуже тихим і ніжним. — Ми жили в цій прекрасній ілюзії цілі місяці. Хлопчики вже вважають цей дім своїм. Вони вважають вас… — Вона затнулася, шукаючи правильне слово.
— Своєю родиною? — підказав Максим, відкриваючи свою вразливість так, як ніколи раніше.
Катерина кивнула.
— Вони дуже вас люблять. І я… — Вона раптом замовкла, злякавшись власної сміливості.
Максим пересів ближче до неї на диван і взяв її за руку.
— А ти? — вперше він звернувся до неї на “ти”.
Катерина подивилася йому прямо в очі, і в її погляді не було жодної краплі страху.
— А я полюбила того чоловіка, який ховався за кам’яними стінами. Того, хто будує вольєри для черепах і зриває голос на дитячих футбольних матчах. Того, хто знайшов у собі сили відчинити замкнені двері.
Великий палець Максима ніжно погладив її долоню.
— Я думав, що моє серце давно мертве. Після втрати Софії та Тарасика я переконав себе, що нічого не відчувати — це єдиний спосіб вижити.
— А зараз? — лагідно запитала вона.
— А зараз я з жахом розумію, як багато я можу втратити, — зізнався Максим. — Я розумію, наскільки сильно ти і ці двоє шибеників стали сенсом мого життя. Без вас я знову стану просто порожнім костюмом.
Катерина подалася вперед, поки їхні лоби не торкнулися одне одного.
— Тоді запитай нас про це як слід, — прошепотіла вона прямо в його губи. — Не як своїх гостей. Не як тих, кого ти врятував. Запитай нас по-справжньому.
Наступного ранку Максим сидів за своїм масивним робочим столом, гіпнотизуючи поглядом маленьку оксамитову коробочку. Всередині лежала старовинна фамільна каблучка його бабусі з неймовірно чистим смарагдом, оточеним розсипом діамантів. Роками вона лежала в банківському сейфі, але вчора, після їхньої розмови з Катериною, він наказав її привезти.
“Запитай нас як слід”. Ці слова билися в його голові, викликаючи одночасно шалений захват і панічний страх. Максим Гордієнко, який щодня ухвалював рішення на десятки мільйонів доларів, не кліпнувши оком, зараз почувався як розгублений школяр.
Тихий стукіт у двері перервав його роздуми. У щілину просунулася голова Луки.
— Дядю Максиме? Мама просила передати, що обід уже на столі.
— Зараз іду, — швидко відповів чоловік, ховаючи коробочку в шухляду столу.
Але Лука не поспішав іти. Він уважно подивився на мільярдера.
— З вами все добре? Ви якийсь дуже стурбований.
Максим змусив себе усміхнутися.
— Усе чудово, Луко. Просто обмірковую кілька дуже важливих рішень.
— Це щодо того, чи залишимося ми тут жити? — з дивовижною прямотою запитав хлопчик.
У Максима перехопило подих.
— А ви… ви б хотіли?
Лука дуже серйозно, по-дорослому кивнув.
— Ми з Захаром хочемо залишитися тут назавжди. Мама тут набагато щасливіша. І ви з нами теж щасливіший, ми ж не сліпі.
— Ти дуже спостережливий хлопець, — розчулено зауважив Максим.
— Близнюки все помічають, — знизав плечима Лука. Він трохи повагався, а потім видав головну таємницю: — Знаєте, мама вас дуже любить. Вона усміхається зовсім по-іншому, коли ви заходите в кімнату.