Максим підійшов ближче. Очі хлопчика були скляними, а дихання важким і переривчастим. Не вагаючись ні секунди, він дістав телефон і набрав номер головного лікаря приватної клініки.
— Він буде тут за двадцять хвилин, — безапеляційно заявив Максим після короткої телефонної розмови.
Катерина вражено підвела очі:
— Виклик додому? Посеред ночі? Це… це ж дуже дорого і необов’язково. Я могла б просто дати йому жарознижувальне…
— Це обов’язково, — відрізав Максим. — Ми не знаємо, чи це пов’язано з вашою інфекцією, чи це щось інше. Краще перестрахуватися.
Лікар, який примчав посеред ночі, швидко оглянув дитину і заспокоїв усіх: це був звичайний сезонний вірус. Він прописав багато пити і відпочивати. Але навіть після цього професійного вердикту Максим не міг знайти собі місця. Всю ніч він раз у раз тихо відчиняв двері дитячої кімнати, щоб перевірити, чи дихає хлопчик. Кожного разу, коли він відходив від ліжка, його охоплювала незрозуміла, липка тривога.
Під час одного з таких нічних візитів він побачив, що Катерина заснула просто в кріслі біля ліжка Захара. Її рука все ще лежала на гарячому лобі сина. Уві сні напруга останніх місяців проступила на її обличчі з особливою силою. Максим дуже обережно, намагаючись не шуміти, взяв із шафи м’який плед і вкрив її плечі. Він довго стояв у напівтемряві, дивлячись на матір і дитину, відчуваючи, як у грудях розливається гострий, до болю знайомий щем.
На ранок температура Захара нарешті впала. Максим скасував усі свої зустрічі на день, залишившись працювати з дому і регулярно заглядаючи до кімнати хворого. До обіду Захар уже сидів у ліжку, попиваючи теплий чай із малиною, поки Лука розважав його вигаданими історіями про битви супергероїв.
— Вам не обов’язково було залишатися вдома, — тихо сказала Катерина, зайшовши до його кабінету ближче до вечора. — Ми б чудово впоралися самі.
Максим відірвав погляд від екрана ноутбука.
— Я хотів бути впевненим, що йому стає краще.
Катерина уважно вивчала його своїм фірмовим поглядом, від якого Максиму здавалося, ніби вона бачить його наскрізь.
— Ви прив’язалися до них.
Це було не запитання, а констатація факту. Максим мовчки закрив ноутбук, не знаючи, як правильно реагувати на таку прямоту.
— А ви знаєте, що поза вашими очима вони іноді називають вас не “дядя Максим”, а просто… по-своєму? — продовжила вона з легкою, сумною усмішкою. — Вони дуже до вас звикли.
— І це вас… лякає? — здогадався Максим.
Катерина важко зітхнула і опустилася в шкіряне крісло навпроти його робочого столу.
— Ми не можемо жити тут вічно, Максиме. Зрештою я одужаю настільки, що зможу вийти на нормальну роботу. Зможу сама забезпечувати своїх синів. А тоді…
Вона не закінчила фразу, але це “тоді” зависло в повітрі важкою гільйотиною. Тоді вони поїдуть. Повернуться до свого власного життя. Цей тимчасовий перетин їхніх доль завершиться.
— Мої аналізи набагато кращі, ніж ми очікували, — тихо продовжувала Катерина. — Лікарі кажуть, що вже за місяць мені можна буде скоротити кількість процедур. Я… я вже почала переглядати варіанти оренди. Десь на Троєщині чи Дарниці, щоб було по кишені.
Максим відчув, як усередині все похололо.
— Немає куди поспішати, — сказав він, і його зазвичай впевнений голос зрадницьки здригнувся.
— Є, Максиме, — м’яко заперечила вона. — Чим довше ми тут залишаємося, тим важче і болючіше буде нам усім, коли доведеться прощатися.
Максим не знайшов, що відповісти. У бізнесі він ніколи не вагався, ніколи не показував слабкості чи невпевненості. Але це був не бізнес. Це було те саме, від чого він маніакально тікав усі ці роки. Емоційна прив’язаність. Ризик полюбити когось настільки сильно, щоб потім знову померти від болю втрати.
— Ви й так дали нам забагато, — сказала Катерина, підводячись, щоб піти. — Ми не маємо права зловживати вашою добротою до нескінченності.
Вона вже торкнулася ручки дверей, коли Максим нарешті порушив тишу.
— А якщо… — його голос пролунав хрипко, але чітко. — А якщо я попрошу вас залишитися?
Це запитання стало шоком для них обох. Катерина різко обернулася. На її обличчі змішалися подив, страх і слабка іскра надії.
— Навіщо вам це? — ледь чутно запитала вона.
У Максима не було відповіді. Принаймні такої, яку він був би готовий вимовити вголос прямо зараз.
Тієї ночі, коли весь величезний будинок занурився в глибокий сон, Максим стояв перед зачиненими дверима в кінці коридору. Холодний металевий ключ ледь помітно тремтів у його руці. Цілих п’ять років він зберігав цю кімнату недоторканою, замороженою в часі, перетворивши її на мовчазний меморіал. Це була кімната його сина. Кімната Тарасика.
Розмова з Катериною гучним відлунням билася в його скронях. “А якщо я попрошу вас залишитися?” Ці слова вирвалися з його грудей раніше, ніж він устиг увімкнути свій фірмовий раціональний контроль, оголивши його душу набагато більше, ніж він планував.
Зробивши глибокий, судомний вдих, Максим вставив ключ у замкову щілину.
Механізм піддався з тихим, сухим клацанням, яке в ідеальній тиші коридору пролунало як постріл. Він повільно штовхнув важкі двері. У промені світла, що падав із коридору, затанцювали мільярди дрібних пилинок. Повітря тут було спертим, воно пахло старим папером і тим невловним запахом дитинства, який неможливо сплутати ні з чим.
Усе залишилося рівно на тих самих місцях, де він залишив їх того страшного ранку. Блакитні стіни, прикрашені вініловими наклейками у вигляді планет Сонячної системи. Книжкова полиця, щільно заставлена яскравими енциклопедіями та казками. Дитяче ліжко, застелене зібганим покривалом із космічними кораблями — пані Ганна мала сувору вказівку ніколи тут не прибирати і нічого не торкатися.
На тумбочці біля ліжка стояла фотографія у срібній рамці. З неї на Максима дивилися троє: він сам, його дружина Софія та маленький Тарасик. Вони щиро сміялися на тлі морських хвиль під час їхньої останньої спільної відпустки.
Максим невпевнено ступив усередину. Спогади навалилися на нього важкою лавиною, вибиваючи повітря з легень. Він підійшов до полиці і тремтячими пальцями взяв одну з колекційних іграшкових машинок — точнісінько таку саму червону модельку, яку йому кілька місяців тому продали близнюки в Маріїнському парку. Тарасик теж обожнював машинки.
— Дядю Максиме?
Чоловік різко обернувся, ледь не впустивши іграшку.
У дверях стояв Лука. Його очі були широко розплющені, в них читалися водночас величезна цікавість і страх зробити щось заборонене.
— Тобі не можна тут бути, — хрипко, здавленим голосом промовив Максим.
— Вибачте… — ледь чутно прошепотів хлопчик, переступаючи з ноги на ногу. — Я просто почув, як клацнув замок…