Максим похмуро дивився на екран. Останнім часом він працював переважно віддалено, з’являючись у центральному офісі “Gordienko Group” лише за крайньої потреби. Його відсутність уже породила хвилю чуток у ділових колах, хоча PR-відділ компанії успішно їх гасив.
Але правда полягала в тому, що якби його колеги дізналися, що жорсткий, безжальний титан IT-індустрії Максим Гордієнко зараз працює безкоштовним орендодавцем для самотньої матері та двох дітей з Борщагівки — вони б просто не повірили своїм вухам. Це не вкладалося в жодні шаблони.
“Підтверджую”, — коротко відписав він і відклав телефон.
Двері кабінету повільно прочинилися, і в щілину зазирнув Лука.
— Дядю Максиме? Мама просила передати, що вечеря готова.
Катерина категорично наполягла на тому, що буде готувати їжу, щойно відчула в собі достатньо сил. “Я маю хоч якось відпрацьовувати наше перебування тут”, — пояснила вона, незважаючи на всі протести Максима. Її прості, по-справжньому домашні страви — наваристий борщ, сирники чи паста — несподівано набули для Максима величезного значення. Вони щовечора збирали їх усіх за одним столом, створюючи ілюзію справжньої сім’ї.
— Зараз буду, — відповів Максим.
Але Лука не йшов. Він переминався з ноги на ногу.
— А можна вас дещо запитати?
Максим кивнув, жестом запросивши хлопчика зайти.
— Чому ви завжди носите ту машинку в кишені? Ту, що ми вам продали в парку?
Рука Максима інстинктивно смикнулася до кишені. Він навіть не підозрював, що дитина це помітила.
— Чесно кажучи… я й сам до кінця не знаю, — щиро відповів він.
Лука підійшов ближче, зупинившись біля великого шкіряного крісла.
— Це була машинка нашого тата. Він подарував її нам перед тим, як… помер.
Максима ніби вдарили під дих. Гостре почуття провини затопило груди.
— Я… я не знав, Луко. Тобі треба забрати її назад. Це ж ваша пам’ять.
Але хлопчик серйозно похитав головою.
— Ні. Ми її продали по-чесному. Мама каже, що угода є угода.
Він нахилив голову і з цікавістю подивився на мільярдера:
— А у вас були діти? Тому ви замикаєте ту кімнату в кінці коридору?
Ця дитяча прямолінійність просто вибила повітря з легень Максима. У корпоративному світі ніхто, жодна жива душа не наважувалася згадувати про його минуле. Тим більше так прямо в лоб. Він міг би згорнути розмову. Змінити тему. Відбудувати стіну назад.
Натомість він відчув, як губи самі вимовляють правду.
— Були, — зізнався він, і це слово здалося йому чужим на смак. — Син.
— А що з ним сталося?
— Була аварія. Жахлива автокатастрофа. Він і моя дружина… вони загинули.
Лука завмер. Усвідомлення цієї трагедії відбилося на його маленькому обличчі з якоюсь абсолютно недитячою, глибокою скорботою.
— То ось чому ви нам допомогли… Тому що ми нагадали вам про нього.
Максим відвів погляд убік. Йому було нестерпно важко витримувати цей пронизливий погляд.
— Можливо. Частково.
— Знаєте, мама каже, що люди приходять у наше життя не просто так, — тихо продовжив Лука. — Може, ми прийшли у ваше життя, щоб допомогти вам також?
Перш ніж Максим встиг знайти слова для відповіді, у дверях з’явився Захар.
— Ну ви йдете чи ні? Мама спагеті приготувала! Охолоне ж!
Лука тепло всміхнувся і побіг за братом. Але на порозі він обернувся:
— Ви теж приходьте, дядю Максиме. Коли ми всі разом — воно якось… краще.
Та вечеря була напрочуд гамірною. Близнюки навперебій розповідали про свої успіхи у футболі на задньому дворі, а Катерина щиро сміялася з їхнього ентузіазму. Максим сидів тихо, спостерігаючи за ними. Він раптом зловив себе на думці, що ця пафосна їдальня, яка раніше використовувалася виключно для холодних, протокольних бізнес-вечерь, перетворилася на місце справжнього людського тепла.
— Хлопці сказали, що завтра у вас важлива рада директорів, — зауважила Катерина, коли діти побігли відносити тарілки на кухню (вони категорично наполягали на допомозі, попри наявність економки).
— Так, — підтвердив Максим. — Буду пізно ввечері.
— Не хвилюйтеся, ми впораємося, — м’яко сказала вона. — Вам корисно повертатися до свого нормального життя.
Але дивлячись на неї і чуючи сміх дітей з кухні, Максим із жахом усвідомив: ця імпровізована вечеря з людьми, яких він ще місяць тому навіть не знав, здавалася йому набагато більшим “нормальним життям”, ніж будь-що з того, що він мав до цього.
Наступного дня засідання ради директорів тягнулося нестерпно довго. Максим постійно позирав на свій швейцарський годинник, а його думки раз у раз поверталися до маєтку та його тимчасових мешканців. Коли фінансовий директор запитав його про прогнози прибутковості на наступний квартал, Максиму довелося попросити повторити запитання. Для його легендарної концентрації це був безпрецедентний провал.
— З тобою все гаразд, Максе? — із щирим занепокоєнням запитав його давній партнер Роман Тарнавський під час кава-брейку.
— Усе чудово, Романе, — сухо відрізав Максим. — Давайте просто швидше закінчимо.
Коли позашляховик Максима нарешті заїхав у двір маєтку, надворі вже стояла глибока ніч. Будинок зустрів його незвичною, тривожною тишею. Йдучи на приглушені голоси, він піднявся на другий поверх і знайшов Катерину в гостьовій спальні. Вона сиділа на краю ліжка Захара, нервово стискаючи руки.
— Що трапилося? — різко запитав Максим, побачивши червоне, розпашіле обличчя хлопчика.
— Висока температура, — з відчаєм відповіла Катерина. — Вона підскочила раптово, буквально після обіду.
Захар спробував кволо всміхнутися:
— Привіт, дядю Максиме…
Лука сидів на своєму ліжку, підібгавши під себе ноги, і зі страхом дивився на брата.
— Його двічі знудило, — пошепки доповів він.