Простір розкішної бальної зали столичного готелю «Fairmont», що височів над нічним Дніпром на Поштовій площі, здавалося, застиг у часі. Тиша впала на присутніх настільки густа й раптова, що Катерина чітко розрізняла тонкий кришталевий дзенькіт кубиків льоду, які повільно танули в чиємусь забутому келиху.
Вона сиділа у своєму інвалідному візку, тримаючи спину ідеально рівною — звичка, вироблена роками болісної боротьби за кожен рух. Її погляд, спокійний і незворушний на перший погляд, був прикутий до сцени попереду. Там її чоловік, Олексій, звичним по-хазяйськи впевненим жестом обіймав за талію іншу жінку. Свою вагітну коханку.
Ця сюрреалістична вистава розгорталася просто на очах у двох сотень онімілих свідків. Вершки київського суспільства, впливові інвестори, політики та світські левиці — усі вони зараз нагадували завмерлі манекени, не здатні осягнути ступінь цього публічного приниження.
— Я хочу представити вам усім Вероніку, — гучно оголосив Олексій.
Його голос, який зазвичай звучав поставлено й безапеляційно під час презентацій нових житлових комплексів, зараз вібрував від глибокої, неприхованої гордості.
— Не просто як нового креативного директора нашої компанії. Я представляю її як матір моєї майбутньої дитини. Вона — це те світле майбутнє, про яке я мріяв усе своє життя.
Спалахи десятків фотокамер миттєво розірвали напівтемряву, сліпучими відблисками відбиваючись у велетенських панорамних вікнах. Олексій повільно перевів погляд просто на Катерину — жінку, з якою ділив постіль, плани та цілих дванадцять років законного шлюбу.
У його очах вона не побачила жодної крихти сорому чи бодай тіні каяття. Там плескався лише холодний мікс зверхності та того особливого, липкого, нудотного співчуття, з яким зазвичай розглядають щось безнадійно зламане і вже непотрібне в господарстві.
— Іноді, — протягнув він, граціозно піднімаючи келих із дорогим шампанським, — доля дарує нам другий шанс на справжнє щастя.
В очах Катерини заблищали непрохані сльози, гіркі та гарячі, але в наступну секунду сталося те, чого не очікував ніхто. Вона посміхнулася. Це була настільки тонка, крижана і пронизлива посмішка, що Олексій на сцені раптом здригнувся, ніби його щойно обдало крижаним протягом.
Ще якихось три роки тому подружжя Бондарів вважали справжньою «золотою парою» столичного архітектурного світу. Їхній розкішний, залитий світлом пентхаус на Печерських пагорбах був живою вітриною їхнього шаленого успіху: панорамне скло, мінімалізм, бездоганний смак і безмежні амбіції.
Олексій завжди відігравав роль харизматичного віртуоза перемовин. Він був обличчям компанії «Бондар Девелопмент», людиною, яка вміла відчиняти ногами двері до найскладніших чиновників, блискавично вибивати дозволи на забудову в історичному ядрі столиці та зачаровувати прискіпливих іноземних інвесторів своєю бездоганною англійською.
Катерина ж залишалася тихим, але потужним рушієм їхньої імперії. Вона була мозком компанії. Саме її новаторські архітектурні рішення здобували престижні європейські нагороди та безповоротно змінювали силует Києва.
Вони здавалися ідеальним механізмом. Як влучно зазначала їхня спільна подруга Діана: «Олексій вміє віртуозно продавати мрію, а Катя точно знає, як звести з бетону та скла ту реальність, яку він пообіцяв».
Але цей бездоганний світ розлетівся на друзки одного дощового листопадового вівторка.
Трагедія на будівництві елітного комплексу «Дніпровські Вежі» не вписувалася в жодні розрахунки. Катерина завжди була фанатично схиблена на правилах безпеки, особисто перевіряючи кожну дрібницю. Проте того фатального ранку тимчасова оглядова платформа на рівні чотирнадцятого поверху, куди вона ступила для планової інспекції, раптом зі страшним скреготом обвалилася в порожнечу. Падіння було катастрофічним.
— У перші дні ми взагалі не давали жодних прогнозів щодо того, чи зможе вона хоча б сидіти, я вже мовчу про кроки, — тихо пояснював згодом професор Розенко, видатний нейрохірург, який годинами збирав її розтрощений хребет по міліметрах.