— Вона могла забути. Це був сильний стрес.
— Вона свідчила під присягою, що нічого вам не давала. Ви хочете сказати, що ваша сестра бреше суду?
— Ні, я кажу, що вона могла просто забути!
— Добре. Якщо ви брали ліки для себе, то чому ви кидали їх у келих прямо на головному столі, на очах у всієї зали? Чому не випили їх тихо у вбиральні?
— Я… я була розгублена. Я ж сказала, що дуже нервувала.
— Настільки розгублена, що уважно перевіряли іменні картки, щоб знайти потрібний келих? — голос Алли став гострим як лезо. — На відео чудово видно, як ви читаєте картки, пані Астахова! Це не поведінка розгубленої людини. Це дії людини, яка чітко знає, що робить!
Обличчя Кароліни почало вкриватися червоними плямами.
— Ви все перекручуєте!
— Хіба? Чи я просто вказую на абсолютні дірки у вашій вигаданій історії? — Алла підняла планшет, знову транслюючи відео на великий екран. — Давайте подивимося разом. Ось ви підходите до столу. Дістаєте щось із сумочки. Нахиляєтеся, щоб прочитати картки. А ось тут… — вона натиснула на паузу. — Ви тримаєте руку рівно над келихом із написом «Лора». Це не ваше місце. Це місце вашої невістки.
У залі суду знову повисла мертва тиша.
— А тепер, пані Астахова, я запитаю вас ще раз. Ви справді просто переплутали келихи?
— Я не пам’ятаю точно! Усе було як у тумані! — зірвалася Кароліна.
— Як зручно, що ваша пам’ять працює так вибірково. Ви не пам’ятаєте цей момент, зате чудово «пам’ятаєте», як сестра давала вам ліки, що вона сама категорично заперечує.
— Я не брешу!
— Тоді поясніть суду: якщо ви приймали ліки від тривожності, чому ви жодного разу не сказали про це лікарям швидкої допомоги? Ви не сказали про це ні парамедикам, ні лікарям у реанімації, які намагалися врятувати ваше життя! Чому?
— Я була дезорієнтована!
— Ви просто принизили себе перед сотнями людей! Ви зробили з собою те, що планували зробити з Лорою! Єдина різниця в тому, що Лора побачила, як ви підсипаєте їй отруту, і захистила себе. Ви випили власну отруту, Кароліно. А тепер маєте нахабність сидіти тут і вдавати з себе жертву!
— Протестую! — підскочив Хмельницький. — Прокурор тисне на свідка!
— Протест задоволено, — стукнув молотком суддя. — Пані прокурор, змініть тон.
Але шкоди вже було завдано. Я бачила, як змінилися обличчя присяжних. Деякі з них дивилися на Кароліну з відвертою огидою.
Алла натиснула ще сильніше.
— Пані Астахова, ви маєте репутацію стовпа суспільства. Ви очолюєте благодійні фонди, спілкуєтеся з елітою. Чи правда, що Лора Зимовець абсолютно не вписувалася у ваш ідеальний світ?
— Я не розумію, про що ви.
— Чи правда, що ви категорично не схвалювали вибір вашого сина? Ви не хотіли, щоб він одружувався зі звичайною вчителькою середнього класу!
— Я просто хотіла, щоб мій син був щасливим.
— Я питаю не про це. Ви схвалювали його вибір?
Щелепа Кароліни нервово смикнулася.
— Я вважала, що він занадто молодий. Що в нього є інші варіанти.
— Варіанти? Маєте на увазі жінок із правильним родоводом і великими грошима?
— Я хотіла, щоб він був впевнений у своєму виборі!
— Настільки впевнений, що ви вирішили зірвати його весілля?! Отруїти його наречену?! Ризикнути її здоров’ям лише для того, щоб довести, що вона його не гідна?!
— Ні! — голос Кароліни зірвався на істеричний крик, її бездоганна маска нарешті тріснула і розлетілася на шматки. — Я ніколи не хотіла нікому нашкодити! Я просто хотіла… я просто хотіла повернути свого сина! Вона забрала його в мене! У нас усе було чудово до її появи, а потім прийшла вона, і раптом я стала для нього ніким! Данило обрав її, а не власну матір, і я просто хотіла…
Вона різко замовкла, затуливши рота рукою, усвідомивши, ЩО саме вона щойно сказала. У залі суду здійнявся неймовірний галас. Обличчя Хмельницького стало сірим, як попіл.
Алла Комарова переможно посміхнулася.
— Більше запитань не маю, Ваша честь.
Кароліну вивели з місця для свідків. Вона сховала обличчя в долонях, і коли вона проходила повз стіл захисту, я почула, як вона тихо ридає. Напевно, я мала б відчути тріумф, але здебільшого мені було просто сумно. Ця жінка власноруч знищила абсолютно все — свою бездоганну репутацію, свою сім’ю, свою свободу — лише через те, що не змогла відпустити власного сина.
Заключні промови з обох боків були потужними, але після істеричного зриву Кароліни фінал здавався неминучим. Присяжні радилися шість годин. Коли вони повернулися до зали, я сиділа між Данилом і своєю мамою, стискаючи їхні руки так сильно, що в мене заніміли пальці.
— За звинуваченням у замаху на нанесення тяжких тілесних ушкоджень, який ваш вердикт?
— Винна.
— За звинуваченням у свідомому створенні небезпеки для життя, який ваш вердикт?
— Винна.
Зала суду вибухнула шумом. Я почула, як Кароліна голосно, розпачливо заридала. Роман сидів на лаві для глядачів із кам’яним обличчям. Андрій сховав голову в руки. Данило притягнув мене до себе, і я нарешті дозволила собі розплакатися — не від гіркоти, а від колосального полегшення. Усе закінчилося. Нарешті це закінчилося.
Слухання щодо винесення вироку відбулося за два тижні. Суддя Поліна Мироненко, сувора жінка років шістдесяти, уважно переглянула матеріали справи, перш ніж оголосити рішення.
— Пані Астахова, вас визнано винною у скоєнні серйозних злочинів. Ви свідомо поставили під загрозу здоров’я та безпеку іншої людини. Ви фундаментально зрадили довіру своєї родини. І, що найгірше, ви зробили це на весіллі — святі, яке мало бути сповнене радості, перетворивши його на абсолютний жах для ваших жертв.
Кароліна стояла поруч із Хмельницьким. Її плечі дрібно тремтіли.
— Обвинувачення просило максимальний термін — п’ять років позбавлення волі. Захист наполягав на умовному терміні та громадських роботах, посилаючись на вашу чисту репутацію та благодійну діяльність. — Суддя витримала важку паузу. — Я врахувала обидва аргументи. І хоча ви дійсно не маєте попередніх судимостей, розважливий характер вашого злочину та абсолютна відсутність щирого каяття, що підтверджується вашими спробами перекласти провину на жертву, змушують мене винести наступний вирок: три роки реального позбавлення волі, з подальшим випробувальним терміном на два роки.
Кароліна ледь не впала. Хмельницький ледве встиг підхопити її під лікоть.
— Крім того, — продовжила суддя, — вам категорично забороняється будь-який контакт із Лорою Астаховою протягом десяти років після вашого звільнення. Ви також зобов’язані виплатити компенсацію за медичні витрати, послуги адвокатів та моральну шкоду в розмірі трьох мільйонів гривень. Вам зрозумілі умови?
Кароліна не могла говорити. Вона лише судомно кивнула, заливаючись сльозами.
— Судове засідання закрито.
Я дивилася, як конвоїри надягають на Кароліну кайданки і виводять її із зали. Вона озирнулася лише раз, шукаючи очима Данила. Розпач на її обличчі був таким глибоким, що на це було фізично боляче дивитися. Данило не поворухнувся. Не помахав. Просто мовчки дивився, як його матір забирають до в’язниці.
— Ти як? — прошепотіла я.
Він похитав головою. — Ні. Але колись буду.