Бенкет проходив у головній залі маєтку — приголомшливому приміщенні з височенними стелями, масивними кришталевими люстрами та панорамними вікнами, що виходили на доглянутий сосновий ліс. Три сотні гостей заповнили залу: друзі, родина, колеги по бізнесу батьків Данила та далекі родичі, яких я бачила вперше в житті.
Перша година минула магічно. Ми з Данилом станцювали наш перший танець під класичну джазову мелодію. Я танцювала з батьком, поки він уже відкрито витирав сльози радості. Данило кружляв у танці зі своєю матір’ю, а вона посміхалася тією стриманою, контрольованою посмішкою, яка ніколи не сходила з її обличчя на публіці.
Я саме стояла біля танцювального майданчика, розмовляючи з Юлею та моєю двоюрідною сестрою Регіною, коли вперше відчула цей неприємний холодок на потилиці. Те дивне шосте чуття, яке підказує, що хтось невідривно на тебе дивиться. Я обернулася і зловила погляд Кароліни з іншого кінця зали. Це не був теплий погляд нової родички, яка милується дружиною свого сина. Це було щось холодне. Щось розважливе і хиже.
Тієї миті, коли наші погляди зустрілися, її вираз обличчя блискавично змінився на приємну, світську посмішку. Вона злегка підняла свій келих із шампанським у моєму напрямку, ніби піднімаючи тост за мене. Я змусила себе посміхнутися у відповідь, але мій шлунок нервово стиснувся.
— З тобою все гаразд? — стурбовано запитала Юля, торкнувшись мого плеча.
— Все чудово, — збрехала я. — Просто трохи перехвилювалася. Від щастя.
Але я не була в порядку. Щось здавалося неправильним, хоча я не могла чітко пояснити, що саме. Річ у тім, що Кароліна ніколи по-справжньому не приймала мене в сім’ю. Відтоді, як Данило вперше познайомив нас два роки тому, вона була холодною, підкреслено ввічливою, але максимально відстороненою. Вона ніколи не казала нічого відверто жорстокого, але це були тисячі дрібних, болючих уколів. Натяки на те, що моя робота вчителькою в звичайній київській школі — це «мило, але зовсім не престижно». Запитання про моїх батьків, які більше нагадували допит слідчого. Її постійні поради Данилу «не поспішати і придивитися до дівчат зі свого кола», адже він «ще такий молодий і перспективний».
Данило завжди відмахувався від цього. «Мама просто занадто опікає мене, — казав він. — З часом вона звикне і змінить своє ставлення». Але вона так і не звикла.
Тижні, що передували весіллю, були суцільним стресом. Кароліна мала свою думку щодо всього: обраний нами ресторан — надто скромний, моя сукня — надто проста, а в списку гостей — занадто багато моїх «звичайних» родичів і замало її впливових знайомих. Вона всіляко намагалася перебрати контроль над святом у свої руки, пропонуючи все скасувати і «зробити як треба»: зі своїм елітним організатором, своїм шеф-кухарем та своїм баченням розкоші.
Але я вистояла. Це було моє весілля. Наше з Данилом. Тоді вона сухо посміхнулася і процідила: «Звісно, люба. Робіть так, як вважаєте за краще». Але в її очах був справжній лід. І тепер, спостерігаючи, як вона граціозно рухається крізь натовп гостей на моєму святі, ідеально вбрана у дизайнерську сукню, з бездоганною укладкою та непохитним спокоєм, я відчула, що моя тривога лише зростає.
— Скоро почнуться тости від батьків, — сказала Еля, раптово з’явившись поруч із повним келихом шампанського. — Ти готова?
Я взяла келих, відчуваючи приємну прохолоду кришталю.
— Готова, наскільки це можливо.
Келихи для тостів були розставлені на головному столі заздалегідь. Один для мене, один для Данила, по одному для свідків і для батьків. Я залишила свій напій біля своєї іменної картки і пішла до вбиральні, щоб поправити макіяж. Юля пішла зі мною, без упину щебечучи про те, яке все ідеальне, який красень мій чоловік і якою романтичною була церемонія.
Коли ми повернулися до бенкетної зали хвилин через п’ятнадцять, ведучий якраз оголошував, що час переходити до вітальних промов. Гості почали займати свої місця, і гул у залі трохи стих. Я пройшла половину шляху до нашого столу, сміючись із якогось жарту Юлі, коли раптом побачила її. Кароліну. Вона стояла біля нашого головного столу. Абсолютно сама.
Вона стояла до мене спиною, але я чітко бачила, як її рука потягнулася до келихів. Я завмерла на місці. Моє серце шалено забилося. Що вона робить? Кароліна швидко зиркнула ліворуч, потім праворуч, переконуючись, що за нею ніхто не спостерігає. А потім її рука різко смикнулася, і щось маленьке та біле впало з її пальців прямо в один із келихів. У мій келих. Я знала це точно, бо він стояв третім зліва — саме там, де я його залишила.
Пігулка розчинилася майже миттєво. Кароліна відсмикнула руку, змахнула невидиму пилинку з сукні і повернулася, швидко попрямувавши до свого місця за батьківським столом. Моє тіло пробив холодний піт.
Юля все ще щось розповідала, нічого не помічаючи. «…і ти бачила, як твій тато плакав? Це було так зворушливо!»
— Почекай, — перебила я її. Мій власний голос здався мені чужим і глухим.
Я повільно рушила до головного столу. У голові роїлися тисячі думок. Чи справді я щойно бачила те, що бачила? Невже Кароліна здатна на таку ницість? Але я знала, що не помилилася. Ці крадькуваті погляди, цей точний, вивірений рух, ця поспішна втеча. Вона щось підсипала в мій напій.
Але що саме? І навіщо? Якесь сильне заспокійливе, щоб я заснула обличчям у салат? Щось, щоб викликати в мене страшну нудоту? Чи щось іще гірше?
Мої руки тремтіли, коли я підійшла впритул до столу. Келихи стояли ідеальним рядом, сяючи золотом у світлі люстр, виглядаючи абсолютно невинно. Який із них тепер був з отрутою? Я згадала точну позицію: третій зліва. Мій.