Холодний вечірній вітер бився у старі дерев’яні рами вікна на вулиці Личаківській, приносячи із собою гіркуватий запах вологого листя та перестиглих каштанів. Марта сиділа на широкому підвіконні, підібгавши під себе ноги, і бездумно дивилася, як вуличні ліхтарі вихоплюють із темряви химерні тіні дерев. У долонях вона стискала керамічне горнятко з гарячим м’ятним чаєм.
Тепло від напою приємно зігрівало пальці, але не могло розтопити того крижаного відчуття тривоги, що гніздилося десь глибоко під ребрами. До їхнього з Остапом весілля залишався рівно місяць. Усе було сплановано до найдрібніших деталей: ресторан, сукня, список гостей. Проте в ідеальній картині її нового, омріяного майбутнього раз у раз виринала темна пляма минулого, яку вона так відчайдушно намагалася стерти з пам’яті.
Позаду почулися тихі кроки. Остап підійшов нечутно, обережно обійняв її зі спини, занурившись обличчям у її густе, м’яке волосся. Від нього пахло дорогим парфумом і спокоєм — тим самим спокоєм, якого Марті завжди так бракувало.
— Марто, я тут думав, — його голос прозвучав м’яко, але в ньому вловлювалася ледь помітна невпевненість. — Може, все-таки запросимо твою тітку Ганну на весілля? Це ж такий особливий день. Він створений для того, щоб об’єднувати людей, пробачати старе.
Вона завмерла. Горнятко в її руках здригнулося, і кілька крапель гарячого чаю ледь не розхлюпалися на ковдру. Марта повільно поклала голову йому на плече, заплющила очі, намагаючись приборкати раптовий напад роздратування, і після важкої паузи відповіла рівним, позбавленим емоцій тоном:
— Ні. Я не хочу її там бачити. І, будь ласка, не змушуй мене це робити.
Остап злегка насупився. Його обійми стали трохи слабшими, ніби між ними раптом пробіг холодок.
— Вона ж твоя єдина рідня, Марто, — не здавався він, намагаючись зазирнути їй в очі. — Єдина людина, яка в тебе залишилася з сім’ї. Може, настав час відпустити старі образи? Яка б гордість тобою не керувала, вона не варта того, щоб назавжди руйнувати родинні зв’язки.
Марта різко відвернулася до вікна. Її дихання пришвидшилося, а голос зрадливо затремтів, хоча вона докладала всіх зусиль, аби звучати впевнено.
— Я люблю тебе, Остапе. Дуже люблю. Але не лізь у це, благаю. Жодної людини з мого минулого, жодного родича на нашому весіллі не буде. Вони просто цього не заслужили.