З того дня його життя кардинально змінилося. Він остаточно зосередився на кар’єрі. Працював до пізньої ночі, розробляв нові бізнес-стратегії, виправляв власні помилки в управлінні компанією. Він мав намір довести всім — і передусім собі — що він справді гідний свого місця, і його успіх не вимірюється лише грошима батька. Особисте життя відійшло навіть не на другий, а на десятий план. Глибока рана від зради Марти навчила його бути вкрай обережним; він ще дуже довго не міг нікому довіряти, вбачаючи в кожній новій усмішці прихований мотив.
Тим часом у Львові стояла глибока осінь. Марта повільно гуляла алеями парку Шевченка. Під її дорогими шкіряними чобітьми глухо шаруділо опале листя. Вона куталася в тепле кашемірове пальто і напружено розмірковувала про свій нищівний провал. У її думках не було ані краплі каяття чи жалю за розбитим серцем Остапа.
Вона аналізувала ситуацію суто як бізнес-проєкт, що зазнав краху. «Десь я схибила, прорахувалася, — холодно думала вона, дивлячись на сіре небо. — Даремно витратила стільки часу на цього Остапа. Треба було діяти швидше. Його мати виявилася значно розумнішою та небезпечнішою, ніж я могла уявити. Це моя помилка».
Вона визнавала свою тактичну поразку, але навіть не думала здаватися. Її амбіції горіли ще яскравіше. «Цей світ мені винен, — тихо шепотіла вона, стискаючи кулаки в кишенях пальта. — Він винен мені за все моє минуле. Знайду іншого. Буде це Андрій, Юрко чи якийсь столичний бізнесмен — не має жодного значення. Головне — дійти до своєї мети. Здобути владу і гроші». Її прагнення до розкішного життя залишалося непохитним, і, крокуючи парком, вона вже вибудовувала в голові нові, ще більш цинічні та досконалі плани.
А за сотні кілометрів від Львова, у маленькому селі під Хмельницьким, старенька Ганна сиділа за грубим дерев’яним столом. Перед нею стояла надщерблена тарілка з найпростішою гречаною кашею, звареною на воді. Незважаючи на візит Остапа та його благання, вона сьогодні вранці, як і завжди, пішла до поштового відділення і надіслала Марті черговий грошовий переказ. Усі ті гроші, що залишив хлопець, вона акуратно склала в конверт і сховала під матрац — “на чорний день для дитини”.
Ганна дивилася у вікно на голі дерева, зітхнула і тихо, з безмежною ніжністю промовила в порожнечу:
— Моя ж ти дівчинко… Хай тобі щастить у тому великому місті. Ти ж просто дуже хочеш кращого життя. Хіба можна за це судити? Я не тримаю на тебе зла, дитино.
Її любов до Марти була абсолютною, безумовною, хоч і завдавала нестерпного болю. Ганна так і не дізналася про страшну сварку, про скасоване весілля і розбиті долі. Вона свято продовжувала вірити, що її маленька племінниця одного теплого дня обов’язково повернеться додому, обійме її і скаже «дякую».
Остап, переживши цей жорстокий урок, став обережнішим і мудрішим. Його моторошний сон про чеки під білосніжною сукнею ще довго відлунював у пам’яті, нагадуючи про те, якою високою буває ціна сліпої довіри. Марта ж впевнено крокувала вперед, не оглядаючись на тих, кого розтоптала по дорозі, свято переконана, що світ рано чи пізно впаде до її ніг і віддасть усе, чого вона так жадає.
А старенька Ганна, у своїй холодній, скромній хаті, щовечора тихо запалювала свічку і молилася за щастя своєї єдиної рідвинки, навіть не здогадуючись, що всі її багаторічні жертви давно стали лише дрібним, незначним інструментом у чужій безжальній грі.