Ці слова стали каталізатором. Паніка в очах Марти раптом змінилася на холодну, сліпу лють. Її плечі розправилися, а в погляді з’явилася та сама розважлива жорстокість, яку вона так довго приховувала. Вона більше не збиралася грати роль жертви. Вона вибухнула, вихлюпуючи назовні все, що роками накопичувалося всередині:
— А що вона мені дала, Остапе?! Га?! Що вона могла мені дати, крім свого жалюгідного існування?! Життя в суцільних злиднях? Вічну економію на шматку хліба? Насмішки однокласників через мій заношений, старий одяг, який пахнув дешевим милом? Вона винна мені за все це! Я сама себе зробила! Я вигризла свій шлях у це місто, у цей університет! Ти цього ніколи не зрозумієш, чуєш? У тебе завжди все було! Тобі все принесли на тарілочці із золотою облямівкою! А я боролася за кожен свій крок!
Остап слухав цю істерику, відчуваючи лише глибоке спустошення. Перед ним стояла чужа, абсолютно незнайома людина, отруєна власними амбіціями та образами на весь світ.
— Вона тебе любила, — різко відрізав він, перериваючи її потік гніву. — Любила так, як уміла. Віддавала все, що мала. А ти її просто цинічно використала, як використовувала мене. Між нами все скінчено, Марто. Нам не по дорозі.
Він розвернувся, щоб піти збирати речі. Марта не побігла за ним, не стала плакати чи благати прощення. Вона лише зневажливо стенула плечима, провела рукою по ідеально рівній поверхні столу і з льодяним спокоєм кинула йому в спину:
— Знайду іншого. Не ти перший, не ти останній.
Наступного дня Остап скасував весілля. Це було боляче — пояснювати родичам, друзям, скасовувати бронь у ресторані, повертати завдатки. Аби не з’їхати з глузду від думок, він з головою занурився в роботу батькової компанії, намагаючись втопити свій відчай у цифрах, контрактах та зустрічах. Але підсвідомість не відпускала його так легко.
Тієї ж ночі, виснажений і розбитий, він провалився у важкий сон. Йому наснилося, що він стоїть під величним склепінням собору Святого Юра. У повітрі пахло ладаном і розплавленим воском тисяч свічок, що мерехтіли в напівтемряві. Десь нагорі старовинний орган грав гучну, майже моторошну урочисту мелодію, яка відбивалася від кам’яних стін.
Поруч із ним стояла Марта. Вона сяяла в розкішній білосніжній сукні, її обличчя було приховане під тонким мереживом фати. Але раптом Остап помітив щось дивне: під пишним подолом її сукні щось ворушилося, ніби там ховалося щось живе. Невидимі гості в храмі почали тривожно шепотітися, їхні голоси зливалися у суцільний гул. Не витримавши напруги, він нахилився, різко підняв край білосніжної тканини і відсахнувся: замість ніг там височіла величезна гора зібганих ресторанних чеків, банківських виписок та квитанцій — беззаперечні докази її нескінченного обману.
У цей момент музика стихла. Марта повільно підняла фату, подивилася на нього своїми порожніми, холодними очима і, криво усміхнувшись, промовила:
— Ти все одно мені винен, дурнику. Світ мені винен.
Остап різко розплющив очі й сів на ліжку. Його дихання було рваним, спина вкрилася холодним потом, а серце калатало десь у горлі. Зрозумівши, що це був лише кошмар, він важко підвівся, пішов до ванної і ввімкнув крижану воду. Вмивши обличчя, він довго дивився на своє втомлене відображення у дзеркалі. У його погляді більше не було тієї наївної довіри, з якою він дивився на світ ще кілька місяців тому.
— Досить із мене весіль. Досить ілюзій, — тихо, але неймовірно твердо сказав він своєму відображенню. — Час пожити для себе.