Я перевірила телефон. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення.
— Так. І думаю, для них це стане великою проблемою.
Першим вона опитала Назара. Вони просиділи в моїй спальні сорок хвилин. Коли він вийшов, його очі були червоними, але сухими — так, ніби він виплакав усі свої сльози десь на середині розмови і в нього більше нічого не залишилося.
Інтерв’ю із Софією було коротшим. Їй було дев’ять, і вона відповідала дуже конкретно, як це роблять діти в такому віці: прості відповіді “так” або “ні”, чіткі спогади, жодних спроб прикрасити правду чи знайти виправдання для батьків. Олесь майже нічого не сказав — він просто міцно стискав своє горнятко і відповідав пошепки.
Коли Тетяна Василівна закінчила, вона сіла на мій диван і кілька хвилин мовчки друкувала щось на планшеті. Ми всі чекали у важкій, гнітючій тиші.
— Я оформлюю екстрене вилучення дітей, — нарешті вимовила вона. — Сьогодні вони додому не повернуться. Зважаючи на ваші родинні зв’язки та обставини… чи згодні ви взяти їх під тимчасову опіку просто зараз?
— Так, — випалила я без секунди роздумів. — Усе, що їм потрібно.
— Вам доведеться пройти перевірку житлових умов, надати довідку про несудимість, пройти оцінку безпеки… Але поки що, під наглядом, вони можуть залишитися тут.
— Під наглядом?
Вона кивнула в бік моїх вхідних дверей.
— Патрульний Романенко чергуватиме на сходовому майданчику. Це стандартна процедура в таких випадках.
Ось так просто троє дітей стали моїми. Принаймні, на цей час.
Денис зателефонував о 6:23 ранку. Я майже не відповіла, але розуміла, що ігнорування зробить усе тільки гіршим.
— Якого дідька ти накоїла?! — його голос був суцільною люттю. Тією дикою сумішшю гніву та тваринної паніки, коли земля йде з-під ніг. — До нас щойно приїхала поліція! Вони заявляють, що наші діти вилучені державою! Поліція, Аліно! Вони шиють нам статтю за залишення в небезпеці!
— Твої діти пройшли сім кілометрів по восьмиградусному морозу в піжамах, — сказала я, змушуючи себе дихати рівно. — Вони були замкнені на вулиці, Денисе. Годинами. Вони прийшли до мене з обмороженням.
— Вони не були замкнені! Вони, мабуть… двері, мабуть, просто заклинило… — він гарячково метушився, я чула це по його інтонації. Він відчайдушно намагався знайти виправдання, яке зробило б цю ситуацію не його провиною.
— Де ви були?
У слухавці запанувала тиша.
— Де ви були? — повторила я, цього разу жорсткіше, з металом у голосі. — Твої діти йшли через усе місто в темряві о третій ночі. Де були ти і Вікторія?
— Ми… ми були на вечірці у Стаса. Вона трохи затягнулася, і ми… ми думали, що діти вже давно сплять.
— Ви думали? — мій голос зірвався на крик, незважаючи на всі зусилля тримати себе в руках. — Ви залишили трьох дітей самих, навіть не перевірили, як вони, поїхали тусити і сиділи там, поки ваші діти замерзали під замкненими дверима?!
— Ми не хотіли, щоб так вийшло!
— Але так вийшло, Денисе! І знаєш чому? Тому що ви з Вікою роками ставитеся до батьківства так, ніби це якась іграшка, яку можна закинути в шафу, коли вона набридне! Назару всього дванадцять, а він виховує твоїх дітей замість тебе, поки ви…
— Ти нацькувала соціальні служби на власного брата, — його голос став крижаним. Небезпечним. — На власну родину.
— Я викликала соціальні служби до трьох покинутих напризволяще дітей. Які просто випадково виявилися моїми племінниками.
— Це зрада. Це удар у спину… Ти хоч уявляєш, що ти наробила? Вони можуть забрати наших дітей назавжди! Вони можуть посадити нас за… — він осікся.
— За що? За злісне невиконання батьківських обов’язків? За залишення в небезпеці? Так, Денисе, можуть. Тому що саме цим ви й займалися.