Коли я поклала слухавку, то ще довго стояла посеред кухні, спершись обома руками на стільницю і намагаючись просто дихати. У квартирі стояла дзвінка тиша, яку порушувало лише тихе гудіння старенького холодильника та м’яке сопіння Олеся з вітальні.
Я щойно заявила на власного брата в соціальні служби. Я щойно запустила незворотний механізм, який уже неможливо ні зупинити, ні відмотати назад. До ранку Денис і Вікторія дізнаються, що я накоїла. До завтрашнього вечора половина нашої рідні, мабуть, зненавидить мене на все життя.
Коли я обережно відчинила двері кухні, Назар стояв просто там, у коридорі. Він, напевно, чув кожнісіньке слово.
— Вони нас заберуть? — тихо запитав він.
Я опустилася на коліна, щоб наші очі були на одному рівні.
— Я не знаю, мій хороший. Але я присягаюся тобі: що б не сталося, я буду боротися за те, щоб ви троє залишилися разом. І я зроблю все, щоб ви були в безпеці.
— Тато буде такий злий на тебе…
— Знаю, — я притягнула його до себе, обіймаючи.
Я відчула, який він худенький, скільки недитячої напруги і страху накопичилося в його маленьких плечах.
— Так, скоріш за все, він буде в люті.
— Дякую, — прошепотів Назар мені в плече, ховаючи обличчя. — Дякую, що не відправила нас назад.
І саме після цих слів я не витримала і розплакалася.
Інспекторка зі Служби у справах дітей приїхала о 5:47 ранку. Її звали Тетяна Василівна. Це була жінка років п’ятдесяти, із сивиною у волоссі та очима, які, здавалося, бачили в цьому житті занадто багато людського горя. Вона мала вигляд людини, яку так часто піднімали з ліжка посеред ночі через екстрені виклики, що в неї напевно завжди стояла напоготові зібрана тривожна валізка.
Вона розмовляла з дітьми з тією м’якою, але непохитною довірою та авторитетом, які з’являються лише після років важкої практики. Попросила їх показати ніжки. Сфотографувала сліди обмороження на робочий планшет, і від цих спалахів камери все те, що відбувалося, раптом стало лякаюче реальним. Запитала, чи не голодні вони, чи не хочуть пити, чи не потребують чогось іще.
Маленький Олесь сказав, що хоче свого плюшевого слоника — того самого, що залишився в їхньому розкішному будинку, куди він не міг потрапити, бо рідні батьки залишили його на морозі.
Поки діти їли нагріті в мікрохвильовці заморожені сирники, які я знайшла в морозилці, Тетяна Василівна відвела мене вбік.
— Розкажіть мені все, що знаєте. Не тільки про сьогоднішню ніч. Узагалі все.
І я розповіла. Про те, як з кожним моїм візитом до них запаси нормальної їжі в холодильнику ставали все меншими. Про те, як у Назара розвинулася ця гіпервідповідальність, яка є абсолютно ненормальною та руйнівною для дитини його віку. Про ту міфічну “самостійність”, якої Денис і Вікторія нібито навчали дітей, а насправді це був просто злочинний недогляд, загорнутий у красиву обгортку сучасного виховання.
Я згадала той випадок, коли заїхала до них без попередження і застала тоді ще десятирічного Назара. Він зі сльозами на очах намагався розібратися, як увімкнути пральну машину, бо ні в кого з дітей не залишилося чистого одягу, а батьків не було вдома.
Розповіла про батьківські збори в школі, на які мій брат із дружиною ніколи не приходили. Про те, як класна керівниця Софії, Галина Петрівна, почала тишком-нишком підкладати їй у рюкзак зайве печиво та яблука, бо дівчинка занадто часто приходила на уроки голодною.
— Ви ж посадова особа, — сказала Тетяна Василівна. Вона не звинувачувала, просто констатувала факт.
— Я знаю. Я сотні разів думала про те, щоб заявити на них. Але ж він мій рідний брат. І я все думала…
— Що сім’я має вирішувати свої проблеми всередині сім’ї? Щось таке? — Тетяна Василівна повільно кивнула, роблячи нотатки у своєму планшеті. — Розумію. Мені потрібно буде опитати кожну дитину окремо. А потім — відвідати їхнє місце проживання. Ваш брат і його дружина досі не виходять на зв’язок?