За два дні до весілля моєї єдиної доньки я заїхала до елітного столичного бутику, щоб забрати свою вечірню сукню. Я мала бути найщасливішою матір’ю нареченої. Але власниця салону раптом перехопила мене біля входу, затягла у підсобку і пошепки наказала: «Мовчи. Просто слухай».
Я була абсолютно спантеличена і не мала жодного уявлення, що відбувається. А потім я почула до болю знайомі голоси. І жорстокий, холоднокровний план, який вони обговорювали.
Я була настільки шокована, що буквально забула, як дихати.
Дзвіночок над масивними скляними дверима тихо брязнув, коли я переступила поріг весільного салону «Імперія» на Печерську. Повітря тут завжди пахло лавандою та дорогою італійською тканиною. Це було те саме місце, де заможні киянки купували свої сукні вже понад двадцять років.
Регіна, власниця салону, особисто підганяла мою власну сукню багато років тому. Вона ж чаклувала над розкішним вбранням для моєї Христини останні три місяці. А сьогодні я приїхала забрати свою сукню — важкий, елегантний шовк кольору бризок шампанського.
Весілля було призначене на суботу. До нього залишалося менше ніж 48 годин.
— Катерино… — Регіна з’явилася з-за ряду вечірніх суконь. Її обличчя було напруженим, наче струна.
Їй було шістдесят, як і мені. Зазвичай ідеально зібрана, зі сріблястим волоссям, покладеним у бездоганну зачіску. Але сьогодні її руки відверто тремтіли.
— Регіно, щось не так? — стурбовано запитала я.
Вона нервово зиркнула на великі вітрини, що виходили на гамірну київську вулицю.
— Нам треба поговорити. Негайно.
Не чекаючи на мою відповідь, вона підійшла до вхідних дверей, провернула ключ у замку і перевернула табличку на «Зачинено».
Вона міцно схопила мене за лікоть і повела повз примірочні до дверей, яких я раніше ніколи не помічала. Вони були сховані за стендом із дизайнерськими шарфами — її приватна VIP-кімната. Регіна заштовхнула мене всередину і миттєво замкнула двері зсередини.
— Регіно, що за…
— Тссс! — просичала вона і вимкнула світло.
Кімната поринула в абсолютну темряву. Єдиним джерелом світла залишалася тонка золотиста смужка під сусідніми дверима, які вели до сусіднього приміщення для примірок.
— Слухай, — ледь чутно прошепотіла вона мені на вухо.
Я затамувала подих. З іншого боку стіни лунали голоси. Приглушені, але достатньо чіткі.
Це був чоловічий голос. Впевнений. Оксамитовий.
— Додаток до генеральної довіреності — на сьомій сторінці. Вона підпише його в суботу ввечері, одразу після першого танцю. Катерина буде така розчулена, що навіть не читатиме.
Я завмерла. Моє серце пропустило удар.
Потім пролунав жіночий голос. Молодший, трохи невпевнений.
— Ти впевнений, що це єдиний шлях?
Це була Христина. Моя донька.
Знову заговорив чоловік. Денис Палій. Мій майбутній зять.
— Вона безмежно довіряє тобі, кохана, — лагідно промовив він. — Саме це робить наш план ідеальним.
До розмови приєднався третій голос. Сухий, клінічний, розмірений.
— Я вже задокументував п’ять епізодів різкого зниження когнітивних функцій за останні три місяці. Щойно довіреність набуде чинності, ми зможемо ініціювати передачу всіх активів протягом сімдесяти двох годин. А мої довідки унеможливлять будь-яке оскарження.
Валерій Ковальчук. Головний лікар приватної столичної клініки. Наш сімейний невролог, людина, якій я довіряла своє здоров’я останні п’ять років.
Знову пролунав голос Христини, трохи тремтячий:
— А як щодо фонду?
— Фонд пам’яті Тараса Марченка — це п’ятнадцять мільйонів доларів, — спокійно відповів Денис. — У ту ж секунду, коли її визнають недієздатною за медичними показаннями, ти стаєш єдиним розпорядником. Разом із передачею корпоративних прав на материнську компанію в наше ТОВ «Каскад-Капітал», це сорок сім мільйонів доларів загалом.
Кімната навколо мене похитнулася. Я інстинктивно сперлася рукою на стіну.
— А що з мамою? — тихо спитала Христина.
— Доктор Ковальчук усе влаштує, — відповів Денис. — Переведення до пансіонату протягом трьох-шести місяців. «Сосновий берег» під Києвом — дуже закритий і конфіденційний заклад. Ніхто не ставитиме зайвих питань.
У темряві рука Регіни знайшла мою і міцно стиснула. Я прикусила внутрішню сторону щоки так сильно, що відчула металевий присмак крові.
Вони говорили про мене. Моя єдина донька. Мій лікар. Чоловік, який мав стати членом нашої родини.
Вони планували забрати все.