Голоси за стіною продовжували обговорювати якісь деталі щодо часу, нотаріусів та підписів. А потім я почула шурхіт одягу, кроки, звук відчинених дверей. І настала тиша.
Регіна увімкнула світло. В її очах стояли сльози.
— Катрусю, мені так шкода, — прошепотіла вона. — Вони були тут минулого четверга. Обговорювали те саме. Я не знала, чи маю право втручатися, але…
— Все добре, — мій голос пролунав напрочуд рівно і крижано. — Де моя сукня?
Вона кліпнула очима, збита з пантелику:
— Що?
— Моя сукня кольору бризок шампанського. Де вона?
Регіна мовчки зникла в підсобці і повернулася з важким чорним кофром. Я взяла його, акуратно перекинувши через руку.
— Дякую тобі, — сказала я.
— Катерино, що ти збираєшся робити? — запитала вона, дивлячись на мене з жахом і співчуттям. Ця жінка, яка знала мене майже півжиття, щойно врятувала мене від падіння в прірву.
— Я ще не знаю.
Я вийшла з салону на залиту теплим осіннім сонцем вулицю. Київ жив своїм життям. Повз проходили туристи, сміялися закохані пари, якийсь чоловік вигулював золотистого ретривера. Усі виглядали нормальними і щасливими.
Я підійшла до свого позашляховика, відчинила задні дверцята і обережно поклала кофр із сукнею на шкіряне сидіння. Потім сіла за кермо і зачинила двері.
Сукня висіла ззаду, ніби привид мого минулого життя. Я дивилася на неї в дзеркало заднього виду.
Субота. Вже післязавтра.
Христина йтиме до вівтаря в сліпучо-білій сукні. Денис усміхатиметься. Я виголошуватиму тост про материнську любов, підтримку та довіру. А потім вони підсунуть мені папери. Під виглядом «формальностей». Я підпишу.
І вже в понеділок я втрачу все, що ми з Тарасом будували все життя.
Сорок сім мільйонів доларів. Моя консалтингова імперія. Мій спадок. Моя свобода.
Я не заводила двигун. Я не плакала. Я просто сиділа в тиші, відчуваючи холод керма під долонями, і дозволила цій страшній правді осісти в моїй свідомості.
Моя дитина збиралася мене знищити. І я мала лише 48 годин, щоб її зупинити.
Мої руки міцно стискали кермо, але думками я перенеслася на п’ятнадцять років назад.
Минуло п’ятнадцять років відтоді, як не стало Тараса. Відтоді, як змінилося абсолютно все. Це сталося у 2006-му. Великий інфаркт прямо в його кабінеті. Йому було всього п’ятдесят два. Він одружився зі мною, коли мені було дев’ятнадцять, а йому двадцять шість. Мені було сорок п’ять, коли я втратила кохання всього свого життя.
Христині тоді щойно виповнилося двадцять, вона якраз повернулася додому на літні канікули після першого курсу університету.
Похорон був скромним. Я стояла біля його могили, міцно тримаючи Христину за руку, і дала обіцянку: «Ми переживемо це. Ми впораємось».
Компанія тоді тонула. Понад вісімсот тисяч доларів боргів. Великі клієнти масово йшли до конкурентів. Усі бізнес-аналітики радили мені продати фірму за безцінь і забути про неї.
Але я цього не зробила. Я працювала по вісімдесят годин на тиждень, ночувала в офісі, переукладала контракти, вигризала нові угоди. Я відбудувала все з попелу.
Христина отримала диплом і прийшла працювати до нас. Жодних поблажок — вона почала з найнижчої посади, як звичайний молодший аналітик.
До 2011 року ми повністю вибралися з боргів. Наш річний дохід сягнув дванадцяти мільйонів. А до 2018 року компанія «Марченко Аудит та Стратегія» оцінювалася вже у двадцять п’ять мільйонів. Христина своєю працею доросла до посади віце-президента з операційної діяльності.
Вона була блискучою. Вона стала всім, про що я тільки могла мріяти.
У 2020 році я підвищила її до головного виконавчого директора (COO). Їй був лише тридцять один рік — молодо, але вона це заслужила. Одинадцять років виснажливої праці та доказів своєї компетентності. Григорій Макарович, наш старший партнер, лише скептично підняв брову, коли я оголосила про це рішення. Але я сказала йому: «Вона готова».
І вона справді була готова.
А потім у нашому житті з’явився Денис Палій.