Я поставила горнятко на стіл.
— У березні він попросив мене підписати документи на “Каскад-Капітал”, — її голос затремтів. — А в травні… у травні я випадково почула його телефонну розмову. Він сказав комусь: «Щойно з’являться медичні висновки щодо старої, ми запускаємо процес».
— І що ти зробила?
— Я влаштувала йому скандал! — по її щоках знову покотилися сльози. — Я сказала, що не буду в цьому брати участь. Але він відповів, що вже надто пізно. Що я вже підписала офшорні документи. Що ти ніколи мені цього не пробачиш. Він сказав, що я опинилася в пастці і втрачу тебе в будь-якому разі.
Я уважно дивилася на неї.
— Чому ти не прийшла до мене?
— Мені було соромно! І якась частина мене… якась темна частина мене думала, що, можливо, він має рацію. Що, можливо, тобі справді час піти, і я таким чином допомагаю тобі. Я думала, що коли ми одружимося, він заспокоїться і зупинить цей процес. Він обіцяв мені це. Але він збрехав.
О десятій ранку в двері кабінету постукала пані Марія. Вона зайшла, тримаючи в руках зім’ятий аркуш паперу.
— Пані Катерино, я мушу вам це віддати. Я знайшла це ще тиждень тому, коли прибирала в кабінеті Дениса. Я тоді не зрозуміла, що це означає.
Це була записка, написана від руки. Дата: 8 червня.
«Переказ 21:00 субота. Підтвердити кіпрські рахунки. Висновок Ковальчука 08:00 понеділок. Переведення в СБ до серпня».
— СБ? — перепитала Христина, дивлячись на записку.
— «Сосновий берег», — луною відгукнувся мій голос. — Закритий психіатричний пансіонат.
Христина закрила рот рукою.
— Він справді збирався це зробити…
Об одинадцятій приїхав Григорій Макарович. Він привіз товсту картонну папку.
— Катерино, — сказав він, сідаючи за стіл. — Я копав під Дениса останні півроку.
Він відкрив папку. Всередині були роздруківки листів від незадоволених клієнтів, фінансові розбіжності, протоколи нарад, де Денис відкрито підривав мій авторитет. Один рядок був підкреслений: «Вона втрачає хватку. Час для нового керівництва».
Григорій подивився на мене сумними очима.
— Я намагався донести це до ради директорів ще навесні. Але Христина блокувала мої звіти.
Христина різко повернулася до нього.
— Пробачте мені… Я просто не хотіла вірити, що чоловік, якого я кохаю, руйнує нашу компанію.
Усі троє сиділи зі мною в тиші. Моя донька, моя економка, мій партнер. Кожен із них ніс свій власний тягар провини і болю.
Нарешті Христина підняла очі і тихо запитала:
— Що зі мною буде тепер, мамо?
Я подивилася на свою доньку. Їй було тридцять два роки. Талановита, розумна. І абсолютно розбита.
— Це, — відповіла я, — залежить тільки від тебе.
Минуло півроку.
До Києва прийшла сувора, сніжна зима, вкривши маєток Марченків у Козині товстим білим килимом. Старий дуб, який колись посадив Тарас, стояв голим на тлі грудневого неба, ніби німий свідок усього, що ми пережили.
Вирок Денису Палію винесли п’ятнадцятого грудня.
Дванадцять років у колонії суворого режиму. Суд визнав його винним за вісьмома статтями: фінансове шахрайство в особливо великих розмірах, комерційне шпигунство, змова з метою заволодіння майном шахрайським шляхом та підробка документів.
Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА) конфіскувало всі його статки — жалюгідні сто двадцять тисяч доларів. Ці гроші пішли в рахунок погашення боргів, але він усе одно залишився винен підпільним казино понад два мільйони. Артур Вовк, власник тіньової імперії, пішов на угоду зі слідством і дав свідчення проти своїх конкурентів в обмін на імунітет.
У залі суду, перед тим як на нього надягли кайданки, Денис подивився на мене востаннє. Його очі були порожніми.
— Ти знищила моє життя, — просичав він.
Я витримала його погляд, не змигнувши.
— Ні, Денисе. Ти знищив його сам.
Доктора Валерія Ковальчука назавжди позбавили медичної ліцензії ще в жовтні. А двадцятого грудня він отримав свій вирок: десять років за ґратами. Цивільні позови не змусили себе чекати. Родини Маргарити Іваненко, Гліба Бондара та жива й незламна Поліна Данилюк об’єдналися. Суд зобов’язав Ковальчука виплатити їм дванадцять мільйонів доларів компенсації. Його клініку, будинки та рахунки було заарештовано і розпродано. Він оголосив себе банкрутом.
Після того як преса висвітлила цей безпрецедентний суд, до поліції звернулися родичі ще трьох жертв його “діагнозів”.
Проти Христини жодних звинувачень не висували. Слідство офіційно визнало, що вона діяла під жорстким психологічним тиском і стала жертвою маніпуляцій.
Вона написала заяву на звільнення за власним бажанням з посади операційного директора вже двадцятого червня. Вона повністю відшкодувала компанії свою частину збитків, пов’язаних із реєстрацією “Каскад-Капіталу”. А потім вона зібрала речі і поїхала. Не сказавши мені куди.
Вона почала ходити на терапію двічі на тиждень до кризового психолога, що спеціалізувався на співзалежних стосунках і жертвах нарцисів.
Компанія “Марченко Аудит та Стратегія” поступово стабілізувалася. У вересні я найняла Юлію Коваленко — колишню топ-менеджерку з міжнародної аудиторської корпорації — на посаду нового СОО. Їй було сорок два, вона була гострою як бритва і, головне, не мала жодних емоційних зв’язків ні з Денисом, ні з Христиною.
Григорія Макаровича одноголосно обрали головою ради директорів. Ми впровадили нові, залізні протоколи безпеки: обов’язковий подвійний підпис для всіх транзакцій і жорсткий незалежний аудит.
Двоє великих клієнтів, яких ми втратили через Дениса, повернулися до нас із вибаченнями. Наш прогнозований дохід на наступний рік знову сягнув двадцяти восьми мільйонів доларів. Компанія, яку побудував мій чоловік, знову міцно стояла на ногах.
У серпні я з власної ініціативи пройшла повне, незалежне когнітивне обстеження в елітному Інституті нейрохірургії. Професор Степан Величко тестував мене два дні.
Його висновок був безапеляційним: «Жодних ознак когнітивних порушень. Пам’ять, аналітичні здібності та швидкість прийняття рішень — на винятково високому рівні. Біологічний вік мозку: 45 років».
Коли він віддавав мені довідку, то з усмішкою потис руку і сказав: «Пані Катерино, ви мислите гостріше, ніж більшість моїх тридцятирічних аспірантів».
Я думала, що відчую тріумф. Але я відчувала лише нестерпну втому.
Я відхилила всі запити на інтерв’ю від Forbes та великих телеканалів. Мені не було чого їм сказати. Я проводила тихі вечори за вечерею з пані Марією, Григорієм Макаровичем та детективом Давидом. Ми ніколи не говорили про Дениса чи Ковальчука. Ми говорили про погоду, про дрібні робочі справи. Про життя.
У жовтні до мене в гості завітала Поліна Данилюк. Ми пили чай у залитій сонцем вітальні.
— Ви повернули мені мій голос, — сказала вона, накривши мою долоню своєю зморшкуватою рукою.
П’ятнадцятого грудня, у день вироку Денису, я довго стояла сама в кабінеті Тараса. Я дивилася на його фотографію — ту саму, зроблену ще в далекому дев’яносто п’ятому році, коли ми тільки купили цей будинок.
— Я виконала свою обіцянку, — прошепотіла я йому. — Я захистила все, що ми мали.
Я зробила гірку паузу.
— Але я втратила її.
Того ж вечора мій телефон коротко завібрував. Повідомлення з невідомого номера.
«Мамо, це я. Я у Львові. Зняла квартиру. Я намагаюся стати кращою. Ми можемо поговорити? Хоча б колись?»
Я сіла на край ліжка, стискаючи телефон у руках. За вікном знову йшов густий сніг. Старий дуб стояв у дворі, простягаючи свої темні гілки до неба.
Я надрукувала лише одне слово.
«Так».
Христина переїхала до Львова ще в липні. Знайшла скромну квартиру біля Стрийського парку і влаштувалася звичайним фінансовим аналітиком у невелику місцеву фірму. Вона почала все з чистого аркуша.
Я дізналася про це з її електронних листів. Коротких, обережних повідомлень, які вона надсилала раз на кілька тижнів.
Вона не телефонувала. Не одразу.
Вона писала мені листи, які іноді навіть не відправляла. В одному з них вона зізналася:
«Щоранку я прокидаюся і згадую, як власноруч знищила своє весілля. Я бачу твоє обличчя на тій сцені. Я не знаю, чи зможу колись пробачити саму себе».
Телефонні дзвінки почалися обережно.