— Мамо…
Її голос був ледь гучнішим за шепіт. Я опустилася на коліна прямо на вологий газон, і поділ моєї розкішної золотої сукні розстелився по траві. Пані Марія тактовно відійшла на кілька кроків, даючи нам простір.
Обличчя Христини було вкрите брудними смугами від розмазаної туші та сліз. Її білосніжна весільна сукня зібгалася, забруднившись землею та травою.
— Я не знала про його борги, — прориділа вона, і її голос ламався від відчаю. — Я не знала про тих літніх людей. Я не знала, що на сьомій сторінці було написано про сто відсотків!
Я уважно подивилася на неї.
— А що ти знала, Христино?
Вона затремтіла, обхопивши себе руками за плечі.
— Я знала, що Денис хотів переконати тебе підписати документи. Він казав… він казав, що це звичайне планування сімейного капіталу. Він переконував мене, що ти занадто багато працюєш, що ти виснажена. Що настав час передати керівництво мені, щоб компанія не постраждала. Це звучало так логічно. А потім… когнітивний спад, — вона знову гірко заплакала. — Він сказав, що ти почала забувати речі. Що доктор Ковальчук дуже стурбований. Він казав, що ми повинні захистити тебе від самої себе, поки ти не зробила фатальної помилки!
— І ти йому повірила?
Вона підняла на мене свої червоні, заплакані очі.
— Я хотіла йому вірити. Мамо, ти все життя працювала на знос. Я бачила, як ти втомилася. І… я була така зла на тебе.
— Зла? За що?
— За те, що ти завжди обирала компанію, а не мене! — вирвалося з її грудей. — Компанія завжди була на першому місці. Твій бізнес, твій спадок. Я хотіла, щоб ти зупинилася. Я хотіла повернути свою справжню маму.
Сльози покотилися по моїх щоках.
— Ох, Христино… Але ж я ніколи не хотіла, щоб усе склалося саме так.
— Я тобі вірю, — прошепотіла вона.
— Справді? — я зробила гірку паузу. — Я хочу в це вірити.
До десятої вечора гості почали роз’їжджатися. Дехто підходив і мовчки обіймав мене. Дехто ховав очі, не знаючи, що сказати. Григорій Макарович міцно стиснув моє плече:
— Ти врятувала компанію, Катерино. Ти зробила все правильно.
Троє членів ради директорів запевнили мене у своїй повній підтримці. У понеділок зранку ми мали провести екстрене засідання, щоб офіційно звільнити Дениса з усіх посад.
Якась літня жінка, одна з моїх найстаріших клієнток, підійшла і взяла мене за руки.
— Моя сестра пройшла через це, — тихо сказала вона. — Дякую вам за те, що ви боролися.
Я лише кивнула. У мене не залишилося сил навіть на слова.
Об одинадцятій вечора ми знову зібралися в моєму домашньому кабінеті в Козині. Софія, Давид, Григорій Макарович і пані Марія сиділи навколо великого дубового столу. Наша остання “кімната війни”.
Першою заговорила адвокатка.
— Судова ухвала працює бездоганно. Денис і Ковальчук зараз в ізоляторі тимчасового тримання. Засідання щодо обрання запобіжного заходу — в понеділок зранку.
Давид Романенко подався вперед, спираючись ліктями на стіл.
— Рахунки “Каскад-Капіталу” заморожені. Матеріали щодо тіньових казино Артура Вовка та боргів Дениса ми передаємо до Департаменту стратегічних розслідувань. Це вже масштаб злочинного угруповання.
Григорій Макарович важко подивився на мене.
— А що буде з Христиною?
Я склала руки в замок.
— Вона не відповідатиме перед законом. Нею маніпулювали.
Софія завагалася.
— Катерино, але вона власноруч підписала установчі документи на кіпрський офшор.
— Вона моя донька, — жорстко відрізала я. — І вона теж жертва.
Голос Давида пролунав напрочуд м’яко:
— Навіть якщо вона не знала всього масштабу, вона знала достатньо, щоб збрехати вам. Ви маєте бути до цього готові, пані Катерино.
Я зустрілася з ним поглядом.
— Я готова.
Пані Марія підвелася, налила склянку води і поставила переді мною.
— Що вам зараз потрібно? — запитала вона.
Я подивилася на цю жінку, яка берегла мій дім, зберігала мої таємниці і врятувала мене сьогодні.
— Сон, — тихо відповіла я. — І, можливо, рік на безлюдному острові.
О пів на першу ночі я повільно піднялася сходами. Я досі була у своїй вечірній сукні. Мої ноги нестерпно гули, а розум здавався паралізованим.
Я відчинила двері своєї спальні.
Христина сиділа на краю мого великого ліжка. Досі у своїй білій весільній сукні, зібганій і брудній. Вона підняла голову, коли я зайшла.
— Ми можемо поговорити? — ледь чутно запитала вона.
Я сіла поруч із нею.
— Завтра, — відповіла я. — А сьогодні ввечері ми просто посидимо.
І ми сиділи. Пліч-о-пліч. Мати і донька у своїх розкішних, пошматованих життям сукнях. За вікном маєток Марченків стояв у повній тиші. Шатер на газоні був порожнім. Гості поїхали. Докази були надійно сховані в сейфі. Денис і доктор Ковальчук сиділи в камерах.
У мене було сорок сім мільйонів причин для радості. Але все, що я відчувала, — це порожнеча.
Недільний ранок видався сірим і прохолодним. Я прокинулася на світанку, досі одягнена. Христина спала в кріслі біля мого ліжка, згорнувшись калачиком під пледом.
О восьмій ранку вона спустилася на кухню. Вона перевдягнулася в старі джинси та футболку, які знайшла у своїй дитячій кімнаті. Волосся було зібране в недбалий хвіст.
Ми сиділи в кабінеті з двома горнятками міцної кави.
— Розкажи мені все, — попросила я. — З самого початку.
Вона глибоко вдихнула.
— Ми з Денисом познайомилися на початку двадцять першого. Він був чарівним. Амбітним. З ним я відчувала себе важливою.
Я мовчки кивнула.
— Він почав мене ізолювати, — продовжувала вона, дивлячись у свою каву. — Він постійно повторював: «Твоя мати тебе не цінує. Ти тягнеш на собі всю операційну роботу, а вона забирає всі лаври». Коли він освідчився, він почав активно просувати ідею передачі влади. Потім з’явився доктор Ковальчук. Денис постійно наводив мені приклади твоїх помилок. Казав, що ти забула про день народження Григорія Макаровича. Що ти повторюєшся на нарадах.