Ми зайшли до її просторого кабінету з панорамним видом на вечірній Київ. Я сіла у шкіряне крісло і переслала їй фотографію документа, яку Регіна потайки зробила і скинула мені годину тому.
— Звідки це в тебе? — спохмурніла Софія.
— Від надійної людини. Прочитай сьому сторінку.
Софія відкрила фото на великому моніторі комп’ютера і збільшила масштаб. Її очі швидко забігали по рядках.
— «Додаток щодо делегування повноважень у разі втрати працездатності…» — вона читала вголос, і її голос ставав усе жорсткішим. — «У разі підтвердженого лікарем когнітивного порушення, усі права голосу, фінансовий контроль та управління активами негайно переходять до Христини Марченко як виконуючої обов’язки генерального директора, з повним правом здійснювати продаж, злиття, ліквідацію активів або розпуск компанії без додаткової згоди власника».
Вона відірвала погляд від екрана і подивилася на мене.
— Катерино, це не просто юридична підстраховка. Це капкан.
— Я знаю. Якщо я підпишу цю довіреність у суботу, а доктор Ковальчук у понеділок дасть хід своїм сфабрикованим висновкам… До середи я залишуся ні з чим.
— Ми можемо це зупинити? — запитала я, відчуваючи, як пересихає в горлі.
— Так. Екстрена судова ухвала про забезпечення позову. Повне заморожування всіх рахунків та заборона на реєстраційні дії. Плюс вимога незалежної медичної експертизи і заява про шахрайство. Але нам треба діяти блискавично.
— Скільки в нас часу?
— Сорок вісім годин.
Я заплющила очі.
— Є ще дещо, Софіє. Мій старший партнер щойно помітив дивні речі у нашій фінансовій звітності. Підписи Дениса на невідомих транзакціях.
Софія подалася вперед.
— Це вже докази. Але нам потрібно більше. Нам треба точно знати, куди саме він збирається вивести гроші і чим він дихає.
Вона висунула шухляду столу і дістала лаконічну чорну візитівку.
— Давид Романенко. Колишній старший слідчий з фінансових махінацій. Якщо там є тіньовий слід або офшори — він його знайде.
Я взяла візитку. На ній було лише ім’я та номер телефону.
— Йому можна довіряти?
— Я працювала з ним тричі у надскладних корпоративних війнах. Він працює тихо, швидко і не ставить зайвих питань.
Я підвелася.
— Дякую, Софіє.
Вона провела мене до ліфта. Коли двері відчинилися, адвокатка поклала руку мені на плече.
— Катерино… Якщо ти виведеш їх на чисту воду, дороги назад не буде. Твоя донька…
— Я знаю, — тихо відповіла я і зробила крок у кабіну ліфта.
Я сиділа у своєму авто на підземному паркінгу біля бізнес-центру і дивилася на чорну візитівку.
Сорок вісім годин, щоб врятувати справу всього мого життя. Сорок вісім годин, щоб зупинити власну дитину від фатального кроку.
Я набрала номер.
Два гудки.
— Романенко, — пролунав у слухавці низький, спокійний чоловічий голос. Голос людини, яка бачила в цьому житті все.
Я зробила глибокий вдих.
— Мене звати Катерина Марченко. І мені потрібно найняти вас. Сьогодні ввечері.