Давид Романенко сидів навпроти мене у кабінці з потертого червоного шкірозамінника. Перед ним стояло горнятко чорної кави, до якої він навіть не доторкнувся.
Це було непримітне цілодобове кафе на Бориспільській трасі, одне з тих місць, де ніхто ні на кого не звертає уваги. Дев’ята година вечора четверга. Заклад був майже порожнім.
Давиду було за шістдесят. Густа сивина, різкі риси обличчя і холодні, уважні очі, які навіть не кліпали, коли ти розповідав їм щось абсолютно божевільне. Він дістав із внутрішньої кишені піджака звичайний паперовий блокнот. Жодних диктофонів чи смартфонів на столі. Тільки папір і ручка.
— Почніть із самого початку, — спокійно сказав він.
І я розповіла йому все. Про весільний салон Регіни. Про голоси через тонку стіну примірочної. Про Дениса і доктора Ковальчука. Про фальшиві медичні довідки та генеральну довіреність. Про сьому сторінку, яка позбавляла мене всього. Про сорок сім мільйонів доларів.
Про те, що вже цієї суботи моя донька вийде заміж, а до Нового року мене замкнуть у закритому пансіонаті для людей із деменцією.
Давид жодного разу мене не перебив. Він лише робив короткі, швидкі записи чітким почерком. Коли я закінчила, він підняв погляд.
— Ви зможете знайти докази? — запитала я, відчуваючи, як тремтять мої пальці, стискаючи паперову серветку.
— Я можу знайти будь-що, пані Катерино. Питання в іншому: наскільки багато ви хочете знати?
— Усе.
Він повільно кивнув.
— Ваша донька… Як ви вважаєте, нею маніпулюють, чи вона є повноцінним співавтором цієї схеми?
Я завагалася. Ком у горлі став нестерпним.
— Я… я не знаю.
— Це чесно, — відповів він і перегорнув сторінку блокнота. — Мені потрібен доступ. Банківські виписки. Фінансова звітність компанії. Усі дані на Дениса Палія, які у вас є. І контакти цього доктора Ковальчука.
— Наш старший партнер, Григорій Макарович, зможе тихо дістати всі фінансові звіти, — швидко сказала я. — Він написав мені сьогодні ввечері. Знайшов підписи Дениса на якихось переказах, яких він не впізнає. Це тривожний сигнал.
Давид зробив ще одну помітку.
— Добре, це перша зачіпка. Що ще?
— У мене є резюме Дениса. Диплом престижної бізнес-школи в Європі. Дванадцять років роботи у великих консалтингових фірмах столиці.
— Я перевірю кожне слово, — сказав детектив. Він зробив невелику паузу. — А лікар… Як довго ви у нього спостерігаєтеся?
— П’ять років. Він лікував мого чоловіка перед тим, як той помер.
Давид Романенко повільно поклав ручку на стіл. Його погляд змінився.
— Вашого чоловіка? Тараса Марченка?
— Так, — я здивовано подивилася на нього.
— Я знав його, — тихо промовив Давид.
Ці слова повисли в повітрі, перекриваючи тихий гул кавомашини за барною стійкою.
Я витріщилася на нього.
— Що? Звідки?
— Дві тисячі шостий рік, — Давид відкинувся на спинку сидіння. — Я тоді працював слідчим і вів справу про масштабну фінансову піраміду, яка викачувала гроші з невеликих консалтингових фірм. Моє керівництво хотіло закрити розслідування. Казали, що справа “неперспективна”, а фігуранти занадто впливові. І тоді до мене прийшов Тарас.
Я затамувала подих.
— Він дав свідчення, — продовжував Давид. — Приніс нам тіньову документацію, електронні листи, банківські виписки. Усе, що було потрібно. Він знав, що ризикує, але пішов до кінця. Ваш чоловік врятував ту справу. І, відверто кажучи, врятував мою кар’єру.
Моє горло стислося. На очі навернулися сльози.
— Я… я нічого про це не знала.
— Він би вам і не розповів. Таким був Тарас. Він робив правильні речі не заради визнання чи подяки, — Давид опустив очі на свій блокнот. — Я так і не встиг віддячити йому за життя.
Я дивилася на цього суворого, сивого чоловіка, і моє серце розривалося. Минуло п’ятнадцять років після смерті Тараса, а він… він досі захищав мене. Навіть з того світу.
— Ви можете віддячити йому зараз, — ледь чутно прошепотіла я.
Давид Романенко твердо кивнув.
— Саме такий у нас план.
Він дістав ще одну візитівку і написав на звороті кілька слів. Потім посунув її по столу до мене.
«Маєток Марченків. 14:00 п’ятниця».
— Мені потрібно шістнадцять годин, — сказав він, підводячись. — Зустрінемося завтра у вашому будинку. Покличте свого адвоката і партнера.
— Що саме ви будете шукати? — запитала я.
— Три речі. І кожна з них буде гіршою за попередню.
— Скажіть мені зараз.
— Ще зарано, — відрізав детектив. — Але якщо мої підозри підтвердяться… Денис Палій — це зовсім не та людина, за яку ваша донька має виходити заміж.
Холодний дрож пробіг моїм хребтом.
— Ви зможете це зупинити?
— Це залежить від того, що я знайду. І від того, що ви будете готові зробити з цією правдою, пані Катерино.
— Будь-що, — не вагаючись відповіла я.
Він уважно подивився на мене, ніби оцінюючи мою рішучість. Потім кинув на стіл купюру за каву.
— Їдьте додому. Спробуйте поспати. Завтра буде дуже довгий день.