— Тату, будь ласка, допоможи їй!
Відчайдушний крик семирічної дівчинки луною рознісся велетенською парковкою, розрізаючи гул автомобілів. Максим Коваль, колишній офіцер спецназу та ветеран 73-го морського центру спеціальних операцій, саме складав покупки до багажника, коли побачив це. Троє кремезних чоловіків силоміць тягли молоду жінку до відчинених дверцят непримітного мікроавтобуса.
Кожен інстинкт самозбереження волав йому відвернутися. Він був тут не сам. Поруч стояла його дитина, його найцінніший скарб. Проте, коли один із нападників дістав ніж, блиснувши лезом у променях осіннього сонця, Максим зробив свій вибір.
Рівно через шістдесят секунд усі троє нападників лежатимуть на холодному асфальті без свідомості. А вже наступного ранку у двері Максима постукає контрадмірал Військово-Морських Сил України. Жінка, яку він врятував, виявиться адміральською донькою, а вуличні нападники — лише верхівкою айсберга у справі, значно страшнішій за звичайне пограбування.
Одеса, жовтень 2021 року. Місто мало яскраво виражену роздвоєність особистості, притаманну великим портам. З одного боку сяяли туристичні маршрути, дорогі ресторани Аркадії та елітні новобудови з видом на море. З іншого — тягнулися нескінченні лабіринти спальних районів, звичайних робітничих кварталів та промислових зон. Тут панувала тонка ілюзія безпеки, яка іноді тріскалася по швах навіть посеред білого дня.
Була шістнадцята тридцять. Звичайний вівторок.
Одеське сонце все ще припікало, зависнувши низько над горизонтом і відкидаючи довгі золотисті тіні на асфальт. На парковці великого торговельно-розважального центру «Південний Пасаж» було доволі людно. Люди якраз почали з’їжджатися після роботи, змішуючись із тими, хто поспішав завершити свої справи до вечірніх заторів.
Асфальт дихав накопиченим за день теплом. У повітрі витав той самий специфічний одеський аромат — солонуватий запах моря, що долітав з узбережжя, густо змішаний із вихлопними газами та ароматом свіжої кави з найближчого кіоску.
Максим Коваль неспішно вийшов із гіпермаркету «ГрандМаркет», тримаючи в одній руці два важких пакети з продуктами, а іншою міцно стискаючи долоньку своєї семирічної доньки Соломії.
Максиму було тридцять дев’ять. Він мав статуру професійного боксера у середній вазі: зріст метр вісімдесят, вісімдесят п’ять кілограмів чистих литих м’язів і старих шрамів, які він вважав за краще приховувати під одягом. Його темне волосся було коротко підстрижене за армійською звичкою, а на скронях вже пробивалася благородна сивина.
Обличчя чоловіка виглядало загартованим — таке буває у людей, які роками не бачили комфортних кабінетів, проводячи час на полігонах, у холодних окопах та місцях, про які не пишуть у туристичних буклетах. На ньому були звичайні протерті джинси, сіра футболка, що облягала торс і ледь відкривала краєчок татуювання на передпліччі, тактична кепка оливкового кольору та розношені трекінгові черевики фірми Lowa.
Він примружився від яскравого сонця, пошкодувавши, що залишив темні окуляри в бардачку свого старенького пікапа. Максим пішов зі служби три роки тому. Його списали за станом здоров’я після того, як під час жорстких тренувань на полігоні він розтрощив ліве коліно. Це поставило жирний хрест на його кар’єрі у спецназі.
Він ніколи не скаржився. Взяв свою пенсію по інвалідності, потиснув руки командирам, вислухав чергове «дякуємо за службу» і просто пішов далі. Тепер він працював приватним контрактором — проводив аудити з безпеки для великих українських IT-компаній. Максим купив невелику, але затишну квартиру в спальному районі Одеси і присвячував кожну вільну хвилину Солі. Вона була центром його всесвіту.
Дівчинка радісно підстрибувала поруч, міцно притискаючи до грудей нового плюшевого єдинорога, якого щойно вмовила тата купити. Її світле волосся сяяло в променях сонця.
— Тату, а ми можемо заїхати за морозивом по дорозі додому? — з надією запитала вона.