— Ще зарано для десертів, Комашко, — з теплою усмішкою відповів Максим, глянувши на свій масивний тактичний годинник. — Нам треба їхати додому, я маю приготувати вечерю. І взагалі-то, на тебе чекає математика, пам’ятаєш?
— Ну тату, сьогодні так тепло! Будь ласочка!
— Хіба що зовсім маленьке, — здався Максим, тихо розсміявшись. Жовтневий день і справді видався аномально теплим для середини осені. — Побачимо. Давай спочатку дійдемо до нашої машини.
Максим зробив ще кілька кроків до свого пікапа, коли раптом почув це. Звук, який абсолютно вибивався із загального шуму парковки. Жіночий голос. Різкий, сповнений непідробного жаху, він різко обірвався на півслові.
Голова Максима миттєво повернулася на звук. Тіло напружилося, завмерло. Старі рефлекси, закладені тисячами годин виснажливих тренувань та реальних бойових операцій, прокинулися за частку секунди.
Метрів за п’ятдесят від нього, у відносно безлюдній частині парковки, між двома великими позашляховиками стояв темно-синій мікроавтобус. Біля нього Максим побачив їх. Трьох чоловіків і одну жінку.
Дівчині на вигляд було близько двадцяти п’яти. Довге русяве волосся розтріпалося. Вона була одягнена у стильний діловий кежуал: чорні штани, біла блузка та темно-синій жакет. Один із чоловіків грубо схопив її за руку і силоміць тягнув до відчинених бокових дверцят буса. Вона відчайдушно пручалася, намагалася вирватися, але нападник був значно більшим і сильнішим.
Другий чоловік блокував її з іншого боку, заганяючи в пастку, немов хижак здобич. Третій стояв біля водійських дверцят мікроавтобуса, нервово озираючись на всі боки, виконуючи роль вартового. Незважаючи на те, що навколо було чимало машин, великі джипи створювали сліпу зону. Більшість покупців просто не бачили, що відбувається, а ті одиниці, які могли б помітити, проходили надто далеко.
Мозок Максима проаналізував сцену менш ніж за секунду: в наявності факт викрадення людини.
Його першим імпульсом, суто професійним інстинктом бійця, було: «оцінити, спланувати, ліквідувати загрозу». Але одразу за ним вдарив другий інстинкт, цивільний. Той, що спрацював трохи повільніше, але вдарив у самісіньке серце.
«Зі мною донька. Це не моя війна. Телефонуй у поліцію і бережи Солю».
Він миттєво вихопив з кишені смартфон і набрав 102. Дзвінок з’єднався майже одразу.
— Поліція, оператор 412. Що у вас сталося?
— Я на парковці ТРЦ «Південний Пасаж», південний сектор, недалеко від входу в гіпермаркет, — швидко, але чітко і без емоцій промовив Максим. — Відбувається викрадення людини. Троє чоловіків намагаються заштовхати молоду жінку в темно-синій мікроавтобус. Номери одеські.
Він якраз почав диктувати номерні знаки, мружачись, щоб розгледіти цифри, коли жінка закричала знову. І саме в цей момент усе побачила Соломія.
— Тату! — голос дівчинки зірвався на високий, пронизливий від жаху писк. — Тату, у того дяді ніж!
Очі Максима знову метнулися до мікроавтобуса. Чоловік, який тримав дівчину за руку, дістав із кишені розкладний ніж і жорстко приставив його лезо до її ребер. Жінка миттєво завмерла. Її опір зламався, перетворившись на паралізуючий тваринний страх. Вона перестала кричати.
Армійський вишкіл у голові Максима бив на сполох: «Зброя в грі. Життя жертви під прямою загрозою. Рахунок іде на секунди».
Але батьківський інстинкт кричав ще голосніше: «У тебе Соля. Ти не можеш нею ризикувати. Стій на місці!»
Голос диспетчера тріщав у динаміку телефону:
— Патрульні екіпажі вже направлені. Орієнтовний час прибуття — шість хвилин. Залишайтеся на лінії, ні в якому разі не втручайтеся, пане…