Адмірал Бережний підвівся з дивана.
— Це справедливо. Але відповідь мені потрібна до завтрашнього ранку. Ось моя візитка. Зателефонуйте, коли приймете рішення.
Він попрямував до виходу, але біля самих дверей зупинився.
— Максиме, ще одне. Софія просила передати вам це.
Він простягнув Ковалю складений удвічі аркуш паперу, після чого тихо вийшов із квартири. Максим розгорнув послання. Це була написана від руки записка.
«Дякую, що врятували моє життя. Я навіть уявити боюся, що б зі мною сталося, якби ви не опинилися там у ту хвилину. Мій батько сказав, що у вас є донька. Я щиро сподіваюся, що вона знає, як їй пощастило мати такого тата. Якщо я коли-небудь зможу хоч чимось вам віддячити, будь ласка, просто скажіть. Ви — справжній герой. Софія».
Максим довго дивився на ці рядки.
Увечері, коли Соля нарешті заснула, втомившись ставити сотні запитань про «дядю з зірками на плечах», Максим сидів на балконі своєї квартири. Він тримав у руці пляшку темного пива і невідривно дивився на візитку адмірала, що лежала на столику.
Раптом екран телефону засвітився. Телефонував Ден Марченко — його колишній побратим по 73-му центру і найкращий друг, який зараз працював приватним контрактором у Києві.
— Здоров, братику. До мене тут чутки дійшли, що ти вчора влаштував правосуддя по-одеськи. Ти як, цілий? — пролунав у слухавці бадьорий голос Дена.
Максим важко зітхнув.
— Новини розлітаються швидше за кулі.
— Це спільнота ССО, старий. Тут усі все знають. То що там було? Ти реально поклав трьох бугаїв на парковці, поки мала стояла поруч?
— Так.
— Жесть… Це ж просто якесь кіно голлівудське.
— Це була неймовірна дурість, — чесно зізнався Максим. — Зі мною була Соля. Я не мав права втручатися, мав стояти осторонь.
— Але ти не лишився осторонь, бо ти — це ти. — Голос Дена став серйознішим і м’якшим. — Максе, ти не можеш просто натиснути кнопку і вимкнути це в собі. Твоя підготовка, твої інстинкти — це частина тебе.
— Ти бачиш, що хтось у біді, і ти йдеш на допомогу. Це не якийсь збій у системі. Саме це і робить тебе справжнім чоловіком.
Максим зробив великий ковток пива.
— Адмірал запропонував мені роботу. Хоче, щоб я допоміг їхній групі розвалити цю мережу викрадачів.
Ден на мить замовк.
— І що ти відповів?
— Сказав, що подумаю.
— А про що тут думати?
— У мене є Соля, Дене. Я не можу знову лізти під кулі і ризикувати нею.
— Ти вже ризикуєш, братику. Ти сам вчора ступив на їхню територію. Тепер ти для них мішень, подобається тобі це чи ні. Питання лише в одному: ти будеш сидіти і чекати, поки вони прийдуть до тебе у двері, чи сам принесеш війну в їхній дім?
Максим знав, що Ден має стовідсоткову рацію. Але від цього рішення не ставало легшим.
Через два дні Максим Коваль набрав номер адмірала Бережного.
— Пане адмірале, я згоден. На пів року. Але мені потрібне ваше офіцерське слово: якщо зі мною щось станеться під час операції, ви простежите, щоб про Соломію потурбувалися.
— Даю вам своє слово честі, Максиме. Ласкаво просимо до команди.
Шість місяців потому спільна оперативна група СБУ, ДБР та військової розвідки успішно і назавжди ліквідувала злочинну мережу. Сімнадцятьох фігурантів було заарештовано. Дев’ятьох викрадених жінок вдалося врятувати і повернути додому. Ця масштабна операція гриміла в усіх національних новинах, хоча ім’я Максима Коваля в прес-релізах жодного разу не пролунало.
Він сам наполіг на повній анонімності, щоб захистити доньку.
В останній день його контракту адмірал Бережний запросив Максима до свого кабінету в штабі ВМС.
— Максиме, я хотів подякувати вам особисто. Ваша робота була вирішальною в тому, щоб засадити цих покидьків за ґрати. Ви врятували багато життів.
— Я просто робив свою роботу, пане адмірале.
— У мене до вас залишилося лише одне запитання. — Адмірал відкинувся на спинку свого шкіряного крісла. — Які ваші плани тепер? Повернетеся до аудитів корпоративної безпеки?