Адмірал Бережний сів на Максимовий диван без запрошення — звичний, розкутий рух людини, яка все життя роздавала накази і керувала тисячами підлеглих.
— Ті троє підозрюваних, яких ви вчора так майстерно «вимкнули», вже дають свідчення, але це лише дрібні пішаки. Люди, які насправді керують цією мережею викрадачів, дуже розумні, чудово фінансуються і мають серйозні зв’язки.
— Нам конче потрібна людина зсередини, — продовжив адмірал, дивлячись прямо в очі колишньому спецпризначенцю. — Хтось, хто зможе вільно діяти в тих колах, де оперативники СБУ чи ДБР одразу привернуть до себе увагу. Хтось із вашим унікальним набором навичок.
Максим повільно похитав головою.
— Пане адмірале, я у відставці. Я давно залишив те життя в минулому.
— Я чудово це розумію, але просто вислухайте мене до кінця. — Бережний трохи подався вперед. — Це не повернення на дійсну військову службу. Це короткостроковий контракт. Максимум на пів року, можливо, навіть менше. Ви будете працювати у зв’язці зі слідчою групою, допомагати ідентифікувати цілі, збирати розвіддані та, за необхідності, забезпечувати фізичний захист свідків і жертв. Оплата — 50 тисяч доларів за шість місяців, плюс повний пакет страхування та логістичне забезпечення.
— І найголовніше: графік буде абсолютно гнучким. Ви зможете підлаштовувати його під потреби вашої доньки.
Максим уже відкрив рота, щоб категорично відмовитися, але адмірал підняв руку, зупиняючи його.
— Перш ніж ви скажете «ні», дозвольте пояснити, з ким ми маємо справу. Це угруповання викрадало молодих жінок — і цивільних, і навіть військовослужбовиць — щоб незаконно переправляти їх за кордон.
— Ми вважаємо, що вони мають кілька перевалочних баз на півдні України. Кожен день, поки ми їх не накрили, означає, що може зникнути ще одна дівчина. Нам потрібні такі люди, як ви, Максиме. Люди, здатні зробити те, що ви зробили вчора на парковці.
Максим тривожно глянув у бік кухні, звідки долинало тихе мугикання Солі — дівчинка наспівувала якусь дитячу пісеньку.
— Пане адмірале, у мене є донька. Вона — весь мій світ. Я більше не можу дозволити собі ризикувати життям і наражати її на небезпеку.
— Я це поважаю. І я б нізащо не прийшов сюди, якби не був абсолютно впевнений, що ви — саме та людина, яка нам потрібна. Але подумайте ось про що… Ті негідники цілеспрямовано полювали на мою доньку. Що завадить їм прийти за вашою?
Ці слова вдарили Максима сильніше за будь-який фізичний удар. Він різко підвівся, його кулаки мимоволі стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Ви зараз погрожуєте моїй дитині?!
— Ні, — абсолютно спокійно відповів адмірал. — Я констатую суворий факт. Ці люди не грають за правилами. Їм плювати на закони чи мораль.
— Якщо вони вирішать, що ви становить для них загрозу — а після вчорашнього інциденту ви стовідсотково стали для них загрозою, — вони прийдуть за вами. Або, що ще гірше, вони прийдуть за Соломією, щоб дістатися до вас. Найкращий і єдиний спосіб захистити вашу доньку — це допомогти нам знищити їх раз і назавжди.
Думки в голові Максима летіли з шаленою швидкістю. Він усією душею хотів відмовити. Хотів виставити цього чоловіка за двері, забути про викрадачів, кримінал і федеральні розслідування, та просто жити своїм тихим життям із Солею. Але адмірал мав рацію. Вчора на тій парковці він сам, добровільно, засвітився на їхніх радарах. І якщо існував бодай найменший, мізерний шанс, що вони спробують нашкодити Солі…
— Мені треба подумати, — нарешті глухо промовив Максим.