Після безсонної, сповненої кошмарів ночі Лєра вирішила обов’язково піти до місцевого магазину. Їй просто необхідно було хоч якось відволіктися, змінити картинку перед очима та привести думки до ладу. Сідати за кермо свого автомобіля вона категорично не наважилася — надто сильно тремтіли руки, та й концентрація була нульовою.
Тому жінка накинула теплу куртку, замотала шию об’ємним шарфом і пішла пішки, щиро сподіваючись, що прохолодне осіннє повітря допоможе їй трохи оговтатися. Вона йшла вздовж довгої вулиці, слухаючи, як під ногами тихо шарудить опале, мокре листя. На зворотному шляху, занурена у власні важкі роздуми, Лєра випадково звернула не в той провулок. Вона усвідомила свою помилку лише тоді, коли один із будинків раптово привернув її увагу своєю моторошною пусткою.
Вікна цієї великої цегляної будівлі були щільно закриті темними, важкими шторами, крізь які не пробивалося жодного промінчика світла. Подвір’я виглядало вкрай занедбаним: суха трава по пояс, незібране листя на доріжках, похилена хвіртка. Здавалося, життя покинуло це місце дуже давно. Різко розвернувшись, Лєра швидким кроком попрямувала назад до своєї вулиці.
Але вже на самому підході до власного двору її раптом гучно окликнула сусідка. Це була Надія Степанівна — літня жінка, яка жила через два будинки від них. Раніше вони з Андрієм ніколи особливо не спілкувалися з нею, обмежуючись лише ввічливими вітаннями та черговими питаннями про погоду. Лєра була зовсім не в настрої для порожніх балачок, тому спочатку спробувала зробити вигляд, що просто не почула привітання.
Але Надія Степанівна не здавалася і продовжувала кликати сусідку, спираючись на свій дерев’яний ціпок. Жінці довелося все ж таки зупинитися, обернутися через плече і силувано помахати пенсіонерці рукою.
— Як ваші справи, Лєрочко? Тримаєтеся? — турботливо, з непідробним співчуттям у голосі запитала старенька, підходячи ближче.
— Усе потроху, дякую вам велике, — стримано і тихо відповіла Лєра. — А ви як тут поживаєте? Як здоров’я?
— Ой, та трохи хворію, дитино, — гірко поскаржилася Надія Степанівна, поправляючи хустку. — З цією вогкою погодою мої старі суглоби зовсім не дають спокою. Ледве пересуваю ноги, добре, що хоч до крамниці дійшла.
— Та вже ж, погода нас зовсім не радує останнім часом, — ввічливо погодилася Лєра, переступаючи з ноги на ногу від холоду. — Так хочеться хоч трохи яскравого сонця. Я із самого ранку вмикаю світло в усіх кімнатах, щоб день хоч трішки був схожий на день.
— А втім, хтось у нашому кооперативі примудряється зовсім не розсувати штори. Навіть у таку похмуру, сіру погоду сидять у темряві, — задумливо промовила старенька.
І тут Надія Степанівна подивилася на Лєру з якимось дуже дивним, майже трагічним виразом обличчя.
— Ти ж про будинок Ковальчуків говориш? Звернула в їхній провулок? — сумно, майже пошепки запитала вона.
— Не знаю навіть, як їхнє прізвище. Просто помітила такий закинутий дім недалеко від нас, біля старого дуба, — знизала плечима Лєра.
— Ой, золотце моє, це і є Ковальчуки, — з важким зітханням підтвердила сусідка. — Після того, як сталася та страшна біда з їхньою донечкою, вони майже одразу переїхали звідси. Тепер з’являються тут украй рідко. Їм зараз дуже важко, адже в тому будинку абсолютно все нагадує про їхню Сашеньку.
— О, Боже мій! Яке горе… — щиро зітхнула Лєра, притиснувши руку до грудей. — Це чиста правда, місце, де ти був безмежно щасливий з кимось, після втрати перетворюється на справжню в’язницю для душі.
На очах Лєри миттєво виступили гарячі сльози від спогадів про власну втрату.
— Мені так шкода тебе, доню, — Надія Степанівна лагідно погладила її по плечу своєю зморшкуватою рукою. — Твій Андрійко був таким чудовим, привітним чоловіком. Завжди вітався, допомагав, якщо щось треба було.
— Дякую вам за розуміння і теплі слова, — прошепотіла Лєра, ковтаючи сльози. — А що ж… що трапилося з тією дівчинкою? З Сашею?
— Сашеньці було лише сімнадцять, — з глибоким болем розповідала літня сусідка, вдивляючись кудись у далечінь. — Надзвичайно вродлива, розумна і талановита дівчинка. Зникла безвісти в липні того року. Шукали всім селом, поліція з собаками приїжджала… А знайшли через кілька днів. Лікарі робили все можливе, але життя дитини трагічно обірвалося. Бідне дитя. Господи, Боже мій! За що ж такі муки батькам…
Лєра від несподіванки аж закрила рота долонею. Її очі широко розплющилися від жаху.
— Це так жахливо! Це просто якась катастрофа! — здригнувшись, промовила вона.
— Ти навіть не уявляєш, що тут тоді творилося! — з сумом хитала головою Надія Степанівна. — Особливо її хлопчина переживав! Перше, чисте кохання! Він їй стільки подарунків робив, кулончик якийсь гарний подарував на згадку незадовго до трагедії. І тут раптом таке горе!
— Кулончик? — тихо перепитала Лєра, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Надіє Степанівно, а Саша випадково не грала на гітарі?
Сусідка лише сумно похитала головою, підтверджуючи її здогадки.
— Вона була лауреаткою всіх можливих музичних конкурсів у столиці! — з гордістю, але крізь сльози підтвердила пенсіонерка. — Прекрасна дівчинка з великим майбутнім!