Лєру аж затрясло в цю саму секунду. Кинувши швидке, зібгане прощання сусідці, вона майже побігла до свого будинку, не розбираючи дороги. Увірвавшись усередину, жінка миттю кинулася до спальні. Вона тремтячими руками дістала з комода ту саму бляшану коробку і гачкоподібними рухами знайшла серед чужих речей сріблястий кулон у формі гітари.
Ще раз, піднісши його до самого світла, прочитавши гравіювання та дату «25 липня 2021 року», вона ледь не втратила свідомість. Вона мусила спертися на стіну, щоб не впасти. Ця річ без жодних сумнівів належала Саші Ковальчук. Але як, чорт забирай, вона опинилася глибоко на горищі в будинку бабусі її чоловіка?
Усю наступну ніч жінка просиділа за екраном свого ноутбука. Вона гарячково шукала в мережі будь-яку інформацію про кримінальні події, зникнення та трагедії в їхньому дачному селищі та його найближчих околицях за останні роки. Поруч на столі, наче мовчазний докір, стояла та сама знайдена на горищі коробка. Лєра сиділа в напівтемній кімнаті, яка освітлювалася лише слабким, холодним світлом настільної лампи та екрана монітора.
Кілька роздрукованих статей лежали на столі, немов німі свідки страшних подій, що колись сколихнули їхній тихий, затишний район. Усі ці матеріали місцевих новинних порталів розповідали про випадки зниклих безвісти жінок, серед яких була і юна Саша Ковальчук. Здавалося, що кожна з цих історій була написана за одним і тим самим моторошним сценарієм. Спочатку — раптове зникнення, потім — масштабні пошуки, орієнтування, поширювані через соціальні мережі сотнями небайдужих людей.
Згодом наставала розв’язка — трагічна знахідка та сухі повідомлення поліції про те, що надії більше немає. Після цього в медіа наступала неминуча, глуха тиша. А той, хто скоїв усе це, залишався на волі, немов примара, яка майстерно ховається від правосуддя. Слідство, загнане в глухий кут, висувало версії про якогось “заїжджого гастролера”.
Цей зручний термін, здавалося, звучав як виправдання для всього розслідування. Раз злочинець не місцевий, значить, зловити його практично неможливо. Активна робота правоохоронців зупинялася рівно до наступної трагедії, немов в очікуванні, коли цей монстр знову дасть про себе знати.
Раптом погляд Лєри зупинився на фотографії ще однієї жертви з минулих років. На знімку була зображена дуже мила жінка з темним, густим волоссям. Вона посміхалася в об’єктив. У вухах жінки були скромні, ледь помітні сережки без коштовних каменів. Вони були такі непримітні, що за будь-якої іншої ситуації Лєра б ніколи не звернула на них уваги.
Але тепер усе було зовсім інакше. Вона почала максимально наближати фото на екрані, вивчаючи ці прикраси з особливою ретельністю, ніби намагаючись проникнути в саму суть таємниці, прихованої за цим останнім, щасливим знімком. У цей момент холодні мурашки табуном побігли по її спині.
Поруч, на дерев’яному столі, у невеликій бляшанці серед інших чужих речей лежали точнісінько такі самі сережки. А поруч із ними — акуратно зрізане, перев’язане ниткою пасмо темного волосся. Лєра довго, не кліпаючи, дивилася на ці предмети, відчуваючи, як липкий, холодний піт повільно стікає по її скронях.
У свідомості хаотично спливали образи тих, хто вже ніколи не зможе розповісти свою справжню історію, і тих батьків, які роками чекали на справедливість. Вона ніяк не могла збагнути, як ці докази опинилися під її дахом, але щось глибоко всередині, на рівні інтуїції, підказувало їй: ці речі — це головний ключ до страшної розгадки. У глибині душі Лєра чітко знала: щоб пролити світло на ці темні події, їй доведеться зануритися в цей крижаний морок до самого кінця.
Жодних сумнівів більше не залишалося. Хтось, хто мав прямий доступ до цієї дачі, де вона зараз ховалася від власного горя, причетний до цих страшних злочинів. Спочатку Лєра спробувала подумати на дідуся Андрія, але одразу відкинула цю думку — він помер багато років тому. А найновіший предмет — кулон Саші — з’явився в коробці влітку дві тисячі двадцять першого.
Сама бабуся роками не приїжджала на дачу, її слабке здоров’я просто не дозволило б їй зробити нічого подібного. Інших родичів, окрім родини Андрія та Лєри, у старенької тут не було. Дядько давно облаштував своє життя в Канаді і ніколи не навідувався до цього будинку. А от її Андрій, її коханий і турботливий чоловік, завжди мав ключі. І ці ключі постійно лежали в його робочому кабінеті.