У її словах була залізна логіка. Моя книга «Після танцю: Як відбудувати життя, коли любов виявилася брехнею» розліталася з полиць книгарень. Мої дні були розписані по хвилинах: ефіри, лекції, автограф-сесії. Те, що колись здавалося кінцем світу, стало фундаментом мого найбільшого злету. Ми вирішили організувати камерний вечір: запросили Захара, Миколу Івановича, моє вузьке коло подруг, кількох шкільних товаришів Даші та дівчат із моєї терапевтичної групи. Ніякого пафосу і фальші — лише вишукані закуски, колекційне вино і кристально чисті, щирі люди поруч.
За добу до свята пролунав дзвінок від Миколи Івановича. Його слова замкнули ще одне життєве коло.
— Галю, я вирішив, що ти маєш почути це від мене. Ігор повернувся в Україну, до Києва.
Моє серце зробило ледь відчутний, рефлекторний стрибок.
— Повернувся? З якою метою?
— Приїхав на співбесіду. Іспанці виставили його за двері ще минулого місяця. Хлопець у повному відчаї.
— Як гадаєте, він ризикне з’явитися на нашій вечірці?
Голос мого колишнього свекра зазвучав із металевою твердістю.
— У нього немає запрошення. А якщо він наважиться переступити поріг без нього, я власноруч виштовхаю його на вулицю.
Наше свято пройшло бездоганно. Це був вечір, сповнений світла, гучного сміху та абсолютного штилю без жодних драматичних ноток. Ми підіймали келихи не за те, що змогли вижити, а за нашу повну трансформацію. Я давно перестала бути тією розгубленою жінкою, яка стояла посеред бенкетної зали, ковтаючи сльози приниження. Я перетворилася на фенікса, що самостійно відродив себе з попелу.
Коли вечір плавно добігав свого завершення, Захар обережно відкликав мене вбік.
— Галю, мушу дещо тобі розповісти.
— Слухаю уважно.
— Вчора Ігор приходив до мене. Він стояв на колінах, благав влаштувати вам зустріч. Просив переконати тебе дати йому ще один шанс.
Знайомий, фантомний спазм на мить стиснув мої груди.
— І якою була твоя відповідь?
— Я відрізав, що ті мости згоріли і їхній попіл давно розвіяв вітер. Але, Галю… вигляд у нього просто моторошний. Він схуд до невпізнання. Здається, він ночує десь по вокзалах або в машині. Десь глибоко в душі в мене ворушиться думка: а чи не перегнули ми палицю з цією жорстокістю?
Я повільно обвела поглядом свою ідеальну вітальню. Подивилася на Дашу, яка заливалася сміхом у компанії друзів. На жінок із моєї групи, чиї очі світилися надією. На цей прекрасний, безпечний світ, який я створила власними руками з абсолютного нуля.
— Захаре, — мій голос звучав м’яко, але непохитно. — Ігор — дорослий чоловік, який сам робив свої кроки. Він свідомо обрав молоду коханку замість дружини. Він віддав перевагу публічній ганьбі замість гідної розмови за зачиненими дверима. Він обрав брехати в очі замість того, щоб сказати правду. Його роздуте його перемогло любов до власної родини. Це не були випадкові спотикання. Це і є його справжня сутність.
— Але в ньому тече моя кров. А для Даші він усе ще батько.
— Чи згадував він про свою доньку, коли тягав по готелях свою співробітницю? Чи цікавило його, що відчуватиме його дитина, коли він обіймав іншу жінку на нашому родинному святі?
Плечі Захара якось одразу поважчали. Тягар братових гріхів глибоко врізався зморшками в його обличчя.
— Ти маєш рацію, — тихо, майже пошепки погодився він. — Ти як завжди маєш рацію.
— Тут немає правих чи винуватих, Захаре. Просто в моєму житті більше немає місця для людей, які витирають ноги об інших і сподіваються вийти сухими з води.
Гості потроху почали розходитися, і в цей момент я відчула за спиною знайоме тепло. Це була Даша. Її обличчя було напруженим і дуже серйозним.
— Мам, тато там, унизу.
Моє серце зробило кульбіт.
— Що ти кажеш?
— Я випадково визирнула у вікно. Він стоїть на тротуарі навпроти нашого будинку і невідривно дивиться на наші вікна.
Я підійшла до скла і поглянула вниз. Так, це був він. Ігор Ковальчук — людина, навколо якої колись обертався мій всесвіт. З висоти він здавався якимось дрібним, зібганим, розчавленим власною нікчемністю. Він застиг під жовтим світлом вуличного ліхтаря, наче безпритульний привид, що прийшов подивитися на чуже щастя.
— Може, набрати поліцію? — напружилася донька.
— Не варто. Він не робить нічого протизаконного. Мені здається, він просто сумує.
— І за чим саме?
— За тим прекрасним життям, яке він сам власноруч спустив в унітаз.