Ми стояли біля вікна хвилин двадцять, мовчки спостерігаючи за цією сумною картиною. Він стояв непорушно, наче статуя. Аж поки у двір не завернув екіпаж патрульної поліції — вочевидь, пильні сусіди таки зателефонували на гарячу лінію. Ігор одразу ж згорбився, натягнув комір і розчинився в нічній темряві.
— Тобі хоч трохи його шкода? — запитала Даша, уважно вдивляючись у моє обличчя.
Я дала собі час на роздуми.
— Мені до болю шкода ту людину, якою він мав би стати. Людину з потенціалом, який він закопав. Але того жалюгідного чоловіка, яким він свідомо вирішив бути? Ні. На нього в мене немає ні краплі жалю.
Минуло два тижні. Ігор наважився на свій останній, найбільш відчайдушний крок. Це сталося під час моєї автограф-сесії у великій столичній книгарні. Я саме закінчувала думку, розповідаючи читачці про механізми психологічного відновлення, коли мій погляд вихопив його фігуру біля стелажів із біографічною літературою. Наші очі зустрілися над головами десятків людей.
У його погляді застигло щось таке, від чого мені стало моторошно: це був абсолютний, первісний відчай. Він терпляче чекав. Чекав, поки завершиться офіційна частина, поки я підпишу останній примірник і поки зал залишить останній гість. Лише тоді він повільно рушив до мого столика. Його кроки нагадували ходу приреченого на страту.
— Доброго вечора, Галю.
— Ігоре, — я навіть не підняла на нього очей, методично складаючи ручки до пенала. — Попереджаю одразу: якщо ти плануєш влаштовувати подібні перформанси регулярно, мої юристи вже підготували заяву на судову заборону наближатися до мене.
— Мені просто потрібно з тобою поговорити.
— Тема нашої розмови вичерпала себе ще рік тому.
— Благаю тебе, — його голос дав жалюгідну тріщину. — П’ять хвилин твого часу. Я більше нічого не вимагаю.
І тоді я нарешті подивилася на нього. Подивилася по-справжньому, скануючи кожну деталь. Він втратив не менше п’ятнадцяти кілограмів. Одяг висів на його худих плечах, наче на вішалці, створюючи враження, що він доношує речі з чужого плеча. Обличчя вкрилося глибокими зморшками, перетворивши сорокатрирічного чоловіка на змарнілого старого.
— Час пішов. П’ять хвилин, — холодно дозволила я. — Але ми нікуди не йдемо. Говоритимемо тут, у публічному просторі.
Він опустився на стілець навпроти мене. Того самого столика, за яким я щойно залишала автографи на своїй книзі про зцілення від зради. Густа іронія моменту висіла в повітрі, і ми обидва її чудово відчували.
— Я лишився ні з чим, — почав він без жодних вступів.
— Це констатація факту.
— Я втратив престижну роботу. Втратив вас. Втратив повагу власного батька і перекреслив своє майбутнє. У мене не залишилося абсолютно нічого.
— Я володію цією інформацією.
— Галю, я не заперечую, що накоїв лиха. Я чудово усвідомлюю, наскільки мій вибір був огидним. Але те, що відбувається зараз… це покарання значно перевищує мою провину.
Я відклала ручку вбік і просвердлила його поглядом.
— Ти справді так вважаєш?
— Я сплю на задньому сидінні свого автомобіля, Галю! Моє харчування — це безкоштовні обіди для нужденних. Жодна нормальна компанія не бере мене на роботу, бо щойно кадровик вбиває моє ім’я в пошуковик, на нього вивалюється те кляте відео і всі статті. Я прийшов просити… я благаю тебе про милосердя. Дай мені другий шанс.
Я повільно відкинулася на спинку стільця, розглядаючи цього жалюгідного незнайомця, який колись носив обличчя мого чоловіка.
— Ти пам’ятаєш день нашої п’ятої річниці шлюбу?
Моє запитання вибило його з колії. Він розгублено закліпав очима.
— Що ти маєш на увазі?
— Наша п’ята річниця. Я організувала бездоганну романтичну вечерю. Приготувала твій улюблений стейк, дістала колекційне вино, зробила зачіску і макіяж. Ти переступив поріг дому на три години пізніше домовленого часу, виправдовуючись якимось нагальним проєктом.
— Я… я чесно цього не пригадую.
— Ще б пак. А як щодо нашого десятого ювілею?
— Галю, до чого тут ці давні історії…
— Ти просто стер цю дату з пам’яті. Ти пішов розважатися в паб зі своїми співробітниками. А я просиділа весь вечір перед холодними тарілками, роз’їдаючи себе думками, що зі мною не так.
Його обличчя почало вкриватися червоними плямами.
— Ти б’єш нижче пояса.
— А наша п’ятнадцята річниця? Ти згадав про неї виключно завдяки нагадуванню своєї секретарки. Ти притягнув додому якийсь жалюгідний букет із найближчої заправки і грав роль турботливого чоловіка, який довго обирав подарунок.
— Досить, прошу тебе.
— Цілих сімнадцять років, Ігоре, я несла на собі весь тягар нашого свята під назвою “шлюб”. Я була архітектором кожної нашої дати, кожної щасливої миті, кожної романтичної дрібниці. Я по цеглині вибудовувала нашу сім’ю, тоді як ти просто… споживав це, сприймаючи як належне.
— Ти перебільшуєш.
— А коли тобі раптом стало прісно, коли жінка, яка дихала тобою, здалася тобі занадто нудною і передбачуваною, ти вирішив просто замінити її на свіжіший екземпляр. І зробив це максимально публічно. На тому єдиному ювілеї, який мав би стати апогеєм нашої історії.
По щоках Ігора покотилися справжні, гіркі сльози.
— Я розумію, що наламав дров і все зіпсував.
— Ти не “наламав дров”, Ігоре. Ти просто скинув маску і показав своє справжнє обличчя. Ти — чоловік, який знецінює відданість, який з легкістю переступає через власні клятви, коли вони починають тиснути, і який безжально топчеться по почуттях найближчих людей заради власної втіхи.
— Люди здатні змінюватися.
— У цьому ти абсолютно правий. Вони змінюються. — Я рішуче підвелася і закинула сумку на плече. — Подивись на мене. Я змінилася. Я нарешті навчилася цінувати кожну клітинку свого тіла і своєї душі. Я усвідомила, що варта набагато більшого, ніж жити з чоловіком, для якого я — просто одноразовий посуд.
— Галю, я благаю тебе.