Друга половина дня підкинула ще більше яскравих подій. Подзвонила Христина і радісно повідомила, що всі троє клієнтів не лише підтвердили інтерес, а й запропонували суми, значно вищі за стартову ціну. Розгортався справжній аукціон. А за кілька хвилин до нашого люкса увірвалася Даша. Її новина зробила цей день абсолютно бездоганним.
— Мам, ти просто зобов’язана це побачити! — вона аж підстрибувала на місці. — Марину виставили за двері!
Донька тицьнула мені свій телефон. На екрані відтворювалося відео, вочевидь, таємно зняте кимось із працівників Ігорової компанії. Як з’ясувалося, генеральний директор їхнього холдингу, пан Григорій, також був присутній на нашій нещасливій річниці. Він спостерігав за всім скандалом із перших рядів, і ранок понеділка приніс Марині миттєве, безжальне корпоративне правосуддя.
— Марино, — голос гендиректора на записі різав холодом. — Ваша поведінка виходить за межі професійної етики. Це кричуща аморальність і прямий удар по репутації нашої компанії. Збирайте свої речі. Охорона проконтролює ваш вихід із будівлі.
Камера чітко зафіксувала, як обличчя дівчини спотворилося від жаху усвідомлення: її кар’єру щойно помножили на нуль. Вона поставила на кон свою роботу, репутацію та майбутнє заради чоловіка, який прямо зараз стрімко втрачав абсолютно все. Поетична справедливість спрацювала бездоганно.
Екран смартфона знову спалахнув, розриваючи тишу готельного номера. Цього разу на дисплеї висвітилося ім’я не мого чоловіка. Це був дзвінок, якого я водночас чекала і боялася — дзвонив мій свекор, Микола Іванович Ковальчук.
— Галю, — його зазвичай впевнений, глибокий баритон зараз ледь помітно тремтів від напруги. — Що саме накоїв мій син?
Микола Іванович належав до тієї рідкісної породи чоловіків старого гарту, для яких поняття честі, вірності та даного слова були не просто красивими фразами. Він власноруч, цеглина за цеглиною, вибудував свою потужну будівельну компанію і завжди вимагав від синів лише одного: носити родинне прізвище з бездоганною гідністю.
— Ви вже бачили той запис у мережі, — спокійно констатувала я, не бачачи сенсу у виправданнях.
— Я бачив лише те, як мій син перетворив себе на абсолютне посміховисько і публічно принизив найкращу жінку, яку йому пощастило зустріти у своєму житті. — У слухавці повисла важка пауза. — Мені неймовірно соромно за нього, дитино. І мені нестерпно шкода.
— Ви тут ні до чого, — спробувала я його заспокоїти.
— Ні, це і моя провина також. Я вкладав у нього зовсім інші цінності. Якщо вам із Дашею буде потрібна будь-яка допомога…
— Ми впораємося, Миколо Івановичу. Але я безмежно вдячна вам за підтримку.
Завершивши розмову, я несподівано відчула глибоке полегшення. Вперше за багато місяців невидимий тягар упав із моїх плечей. Весь цей час я балансувала над прірвою, відчайдушно намагаючись реанімувати стосунки, які вже давно перетворилися на фантом. Тепер, коли нарив брехні нарешті прорвало, а мій подальший шлях прояснився, я знову могла дихати вільно.
Даша замовила розкішну вечерю прямо в люкс, поки я уважно вивчала проєкт шлюборозлучного процесу. Олена Вікторівна перевершила саму себе. Документи містили жорсткі вимоги: беззаперечне визнання будинку моєю приватною власністю, призначення максимальної суми аліментів та повне повернення всіх фінансових вливань у компанію Ігора через офіційні договори позики. Після того як моя адвокатка завершить свою роботу, моєму поки що законному чоловікові доведеться неабияк постаратися, щоб винайняти бодай крихітну кімнатку десь на околиці Троєщини.
— Як гадаєш, тато намагатиметься відбити удар? — поцікавилася Даша, задумливо перебираючи виделкою шматочки запеченого лосося.
— Звісно, він може спробувати пограти в героя, — спокійно відповіла я. — Але його шанси дорівнюють нулю. Олена Вікторівна вже охрестила нашу справу найлегшим розлученням у своїй багаторічній практиці.
У цей момент телефон знову озвався вібрацією. На екрані світився незнайомий набір цифр. Моя інтуїція кричала скинути виклик, але якась невидима сила змусила мене провести пальцем по екрану.
— Слухаю.
— Галю, де ти зараз? Нам конче необхідно поговорити. — Його голос втратив свою звичну самовпевненість. Тепер у ньому бринів лише глухий відчай.
— Наші розмови вичерпали себе ще вчора.
— Благаю тебе, просто вислухай мене.
— Я слухала твої солодкі промови цілих сімнадцять років. З мене досить.
— Будинок… ти ж не можеш просто так взяти і продати будинок. Це наше спільне гніздо. Це дім нашої доньки.
— Це виключно мій дім. Моя родинна спадщина. А ти був тут лише тимчасовим орендарем, чий контракт щойно анулювали.
Я чула його важке, уривчасте дихання у слухавці.
— А що буде з моїм одягом? З усіма моїми речами?
— А що з ними не так?
— Галю, я тебе дуже прошу. Не роби цього. Ми ще здатні все владнати.
— Хто ці «ми»? Більше не існує жодних «ми», Ігоре. Є ти і твоя пасія, і є я зі своєю донькою. Ти власноруч розставив пріоритети.
— Це була просто жахлива помилка.
— Ні, любий, це був свідомий вибір. Довга низка послідовних виборів. Кожне ваше таємне побачення, кожне слово брехні, кожна мить, коли ти безсоромно дивився мені в очі, граючи роль вірного сім’янина. Усе це — виключно твої рішення.