Коли Христина озвучила цифру, мені довелося сісти на диван. Це було майже вдвічі більше за ту суму, яку ми свого часу вклали в будівництво. Цих грошей з лишком вистачило б, щоб ми з Дашею більше ніколи не думали про економію.
— Оформлюй угоду, — сказала я без тіні сумніву.
— Навіть не візьмеш паузу на роздуми?
— Христино, я ще ніколи не приймала настільки правильних рішень.
Ближче до вечора Олена Вікторівна вийшла на зв’язок із власним звітом.
— Мої люди розкрили його фінансову схованку, — її тон нагадував муркотіння ситої кішки, яка щойно вполювала найсмачнішу здобич. — Офшорні рахунки на Кіпрі, зашифровані гаманці з криптовалютою і навіть комірка в банку, зареєстрована на дівоче прізвище його покійної матері. Він філігранно готував план відступу щонайменше останній рік.
— Яка там сума?
— Загалом близько двох мільйонів доларів. Усе це було надійно приховано від ваших очей і накопичено в період вашого законного шлюбу. Причому він використовував капітал, який за документами належав вам так само, як і йому.
Цей факт вдарив мене під дих значно сильніше, ніж я могла уявити. Це більше не виглядало як випадкова інтрижка чи криза середнього віку. Це було холоднокровне, методичне вбивство нашого шлюбу. Ігор не просто оступився; він планував викинути мене з власного життя з точністю досвідченого снайпера.
— Чи є в нас шанси повернути ці гроші?
— До останнього цента. Додайте сюди солідну компенсацію за шахрайські дії та покриття моїх адвокатських послуг, які, до речі, ляжуть на його плечі. Коли я поставлю фінальну крапку в цій справі, Ігор Ковальчук вважатиме за щастя харчуватися дешевою локшиною швидкого приготування.
Того ж вечора ми влаштували скромне свято, замовивши в номер найбільші порції італійського джелато. Даша сиділа за столом, схилившись над конспектами з історії, а я беззупинно гортала сторінки фінансових порталів на своєму ноутбуці. Я більше не шукала житло — я підбирала перспективні об’єкти для інвестування. Гроші від продажу будинку та повернуті активи перетворювали мене на цілком заможну жінку, здатну вибудувати власну імперію виключно за своїми правилами.
— Мам, — несподівано озвалася Даша, не відриваючи погляду від сторінок підручника. — Я так тобою пишаюся.
— Чим я заслужила такі слова? — тихо спитала я.
— Тим, що ти не змирилася, — відповіла вона, піднявши на мене свої глибокі, не по роках мудрі очі. — Тим, що ти на власному прикладі довела: жодна жінка не повинна покірно зносити знецінення. Тим, що ти знайшла в собі цю сталеву міцність саме тоді, коли тобі було найболючіше.
Я мовчки опустила кришку лептопа і підійшла до своєї дівчинки, міцно пригорнувши її до себе. Коли вона встигла так вирости? Вона вже майже зрівнялася зі мною у зрості. В який саме момент моя маленька крихітка трансформувалася в цю безстрашну, глибоку молоду жінку, здатну бачити людей наскрізь?
— А я безмежно пишаюся тобою, — прошепотіла я, торкаючись губами її волосся. — За те, що ти не злякалася Марини. За те, що стала на захист нашої родини як справжній воїн. За те, що в тобі значно більше сміливості, ніж у твоєї матері.
— Ти найвідважніша людина у всьому світі, мам.
Лише пізно вночі я відчула в собі достатньо внутрішнього ресурсу, щоб увімкнути автовідповідач. Там накопичилося двадцять три повідомлення від Ігора. Це була справжня симфонія емоційних гойдалок: від жалюгідного скиглення та благань до неприхованої люті й спроб торгуватися. Але найостанніший запис, залишений буквально годину тому, кардинально відрізнявся від решти.
— Галю… — його голос звучав абсолютно спустошено, немов із дна глибокого колодязя. — Я чудово розумію, що ти ніколи мені цього не пробачиш. Я усвідомлюю, що втратив тебе безповоротно. Але я благаю тебе всім святим: не відбирай у мене Дашу. Вона — єдине світле, що в мене залишилося.
На якусь мілісекунду в моїх грудях ворухнувся привид колишнього співчуття. Але пам’ять миттєво підкинула іншу картинку: його руки на талії Марини під світлом софітів. Те, з яким обожнюванням він дивився на неї, ніби вона була центром його всесвіту. Те, як холоднокровно він готувався викинути мене на смітник історії. Ігор Ковальчук свідомо обрав свій шлях. Тепер настав час платити за рахунками.
Ранок четверга приготував нам сюрприз, якого ми найменше очікували. Ми з Дашею саме насолоджувалися сніданком у вишуканому ресторані нашого готелю, коли у дверях матеріалізувався Ігор. Він мав вигляд людини, яка щойно пережила кораблетрощу — неголений, у тому ж самому одязі, що й кілька днів тому, з хворобливо-червоними від хронічного безсоння очима. А просто за його спиною, марно намагаючись зберегти залишки гідності, дріботіла Марина Рибалко.
Гомін у закладі вщух миттєво. Відвідувачі, які вже встигли переглянути скандальне відео в мережі, миттєво ідентифікували нашу трійцю. Телефони, наче за невидимою командою, злетіли вгору, фіксуючи кожен рух. Ми знову опинилися на сцені цього театру абсурду. Ігор наблизився до нашого столика обережно, ступаючи так, ніби під килимом були розкидані міни.
— Галю. Дашо, — він спробував видавити з себе жалюгідну подобу усмішки, дивлячись на доньку, але та пронизала його порожнім, крижаним поглядом.
— Я даю тобі рівно п’ять хвилин, — сухо констатувала я, навіть не відриваючись від свого яйця пашот. — Щойно вони спливуть, я покличу службу безпеки готелю.
Він важко опустився на вільний стілець, навіть не чекаючи запрошення. Марина незграбно завмерла за його спиною, очевидно почуваючись наче на розпеченому вугіллі під прицілом десятків чужих камер.
— Ця ситуація зайшла в глухий кут, — почав Ігор. — Ти вже всім довела, яка ти сильна. Я розумію, що ти розлючена, але…
— Хіба я виглядаю як людина, що відчуває злість? — я нарешті підняла на нього очі, зустрічаючись із його поглядом. — Бо в мені не залишилося ні краплі злості, Ігоре. Я відчуваю лише абсолютну свободу.
З його грудей вирвався нервовий, надломлений смішок.
— Ти цілеспрямовано стираєш нашу родину з лиця землі заради сліпої помсти.
— Я рятую залишки нашої родини від твоєї брудної брехні.
Даша, яка до цього моменту не зронила ні слова, раптом порушила мовчанку.
— Тату, для чого ти взагалі притягнув її сюди?
Увага всієї зали миттєво сфокусувалася на Марині. Дівчина судомно м’яла в руках шкіряний ремінець своєї дорогої сумки, а на її обличчі проступали явні ознаки паніки.
— Розумієте, ми з Мариною… ми вирішили бути разом, — невпевнено промовив Ігор. — Я просто хотів, щоб ви обидві почули це особисто: це не швидкоплинна інтрижка. Між нами справжні почуття.
— Справжні почуття? — Дашин голос міг би заморожувати воду. — Тату, ця жінка викреслила тебе зі свого життя тієї ж секунди, коли зрозуміла, що твої рахунки порожні.