Це був той самий день, коли Олена нарешті прийняла рішення: час починати жити по-справжньому. Час припинити відкладати власне щастя на якесь ефемерне “завтра”.
— Мені лише тридцять п’ять. Я молода жінка, і я маю повне право на радість, — прошепотіла вона сама до себе, відкриваючи на ноутбуці сайт туристичної агенції.
Уперше за три довгих роки вона дозволила собі помріяти про повноцінну відпустку. Про поїздку з сином ближче до моря, туди, де пахне сіллю, а сонце зігріває душу. Вона гортала яскраві фотографії дорогих закордонних курортів, розглядала пропозиції в Туреччині та на екзотичних островах. Очі розбігалися, але жоден варіант не відгукувався в серці.
Аж раптом, прогорнувши кілька сторінок, Олена завмерла. Її погляд зупинився на рекламі елітного закритого комплексу “Чорноморська Рив’єра”, що ховався в затишному передмісті Одеси. Це місце було до болю знайомим. Колись, ще в студентські роки, вона приїжджала сюди з друзями, а пізніше — вже зі своїм чоловіком Дмитром та їхнім маленьким сином Максимом.
Дмитро з’явився в її житті, коли Олені ледь виповнилося двадцять п’ять. Високий, ставний, впевнений у собі та надзвичайно успішний. Він мав ту рідкісну чоловічу харизму, яка миттєво захоплювала. Їхні стосунки нагадували сторінки якогось ідеального роману: спонтанні поїздки за місто на вихідні, розкішні букети без приводу, безкінечний сміх до ранку.
Народження Макса здавалося логічним продовженням цієї сучасної казки. Але коли синові виповнився рік, щось непомітно, проте невідворотно зламалося. Дмитро почав усе рідше бувати вдома. Його вечори поглинала робота, а постійні “термінові відрядження” стали невіддільною частиною їхнього сімейного життя. Він часто брехав, став холодним, відстороненим і категорично уникав будь-яких розмов про дитину чи спільні плани.
Олена відчайдушно намагалася відігнати від себе думки про іншу жінку. Вона кілька разів намагалася викликати чоловіка на відверту розмову, але він завжди відмахувався, звинувачуючи її в параної. Проте його байдужість була надто очевидною. Дмитро справно давав гроші, оплачував рахунки, але більше не давав ані свого часу, ані уваги. Стіна між ними росла з кожним днем.
А потім настав той вечір. Вечір, коли Дмитро просто зник і не повернувся.
Олена пам’ятала ті дні в найдрібніших деталях. Вона три доби безперервно міряла кроками їхню простору київську квартиру, не випускаючи з рук телефон, здригаючись від кожного сповіщення.
— Мамо, чому ти така сумна? — тихо запитав її маленький син, смикаючи за рукав домашнього светра.
— Я не сумна, мій котику. Просто трошки втомилася. Іди лягай спати, — ледь стримуючи сльози, відповіла вона.
Макс, який навіть не підозрював, що його тато може ніколи не повернутися, слухняно поплентався до своєї кімнати. У ті страшні дні Олена з усіх сил ховала свою паніку від дитини. Для хлопчика тато просто поїхав у чергове “дуже довге відрядження”.
Але тривога виїдала Олену зсередини. Не витримавши, вона зателефонувала до компанії, де працював чоловік. Коли на іншому кінці дроту пролунав голос генерального директора, Артура Борисовича, її серце пропустило удар. Вона знала його особисто з кількох корпоративів і сподівалася почути хоч якесь логічне пояснення.
— Оленочко, про яке відрядження ви говорите? — щиро здивувався керівник. — Діма взяв відпустку за власний рахунок. У нас зараз немає жодних виїзних проєктів, про які він вам розповідав.
Ці слова різонули, як лезо по живому. Брехня Дмитра стала абсолютно очевидною, безглуздою і жахливою. Олена важко опустилася на диван, закривши обличчя руками. Як він міг так вчинити? У ту секунду її терпець урвався. Вона чітко усвідомила: жити в цьому суцільному обмані вона більше не зможе. Це був кінець.
Але за годину телефон задзвонив знову. Це був Артур Борисович.
— Олено, мені треба вам дещо сказати… Але такі речі не говорять по телефону. Я можу зараз під’їхати?
Коли чоловік переступив поріг її квартири, на ньому не було лиця. Він виглядав розгубленим і постарілим на десять років.
— Олено… Діма розбився. Він катався на снігоході в горах, біля “Сніжної Долини”, і провалився під лід на дикому озері. Рятувальники шукали, але… тіло так і не змогли знайти. Шансів, що він живий, просто немає. Глибина і течія…
Ці слова вдарили, як грім серед ясного неба. Усе, що вона хвилину тому будувала у своїй голові — плани на розлучення, образи, злість — розлетілося на друзки. Олена закам’яніла. Артур Борисович щось говорив про поліцію, юристів, оформлення спадщини, але його голос лунав наче з-під товщі води.
— Мамо, чому ти плачеш? — Макс з’явився в коридорі в найгірший можливий момент. Його оченята злякано бігали. — Щось сталося з татом?
Олена судомно ковтнула повітря. Як сказати п’ятирічній дитині, що її батько більше ніколи не переступить поріг їхнього дому? Вона не змогла.
— Тато… тато поїхав у ще одне відрядження, сонечко. Дуже далеко. Він не повернеться ще дуже довго.
Хлопчик помовчав, кліпаючи віями, а потім поставив питання, якого вона боялася найбільше:
— А коли він приїде?
— Не скоро, мій хороший. У нього… у нього тепер дуже складна робота, — прошепотіла вона, обіймаючи сина, щоб він не бачив, як по її щоках котяться гради сліз.