У ту мить, десь на самому дні душі, Олена відчула лякаюче, майже гріховне полегшення від того, що останніми роками Дмитро так відсторонився від дитини. Можливо, з часом Макс просто перестане про нього питати. Але як їй самій впоратися з цим болем?
Її розривало на шматки від суперечливих емоцій. Вона все ще кохала Дмитра. А тепер, коли він пішов назавжди, вона не могла пробачити собі тих думок про розлучення. Гортаючи сімейний фотоальбом, вона згадувала лише найкраще: їхні спільні поїздки, його щирий сміх, його теплі руки.
Коли вона закривала альбом, накочувала нова хвиля відчаю. Щоб не збожеволіти, Олена змушувала себе думати лише про спокій сина. Їй хотілося кричати, бити посуд, дзвонити в поліцію і вимагати, щоб рятувальники ниряли знову і знову. Але холодний розум зупиняв: що це змінить?
Щоразу, коли думки поверталися до тієї жахливої аварії, вона згадувала, як впевнено Дмитро завжди керував снігоходом. Він обожнював зимовий екстрим, знав техніку як свої п’ять пальців. Як могло щось піти не так? Щоб хоч трохи заспокоїти розхитані нерви, вона накапала собі кінську дозу валер’янки і лягла в ліжко, але сон так і не прийшов.
Минав час. Дмитра офіційно визнали загиблим, хоча тіло так і не повернули родині. Артур Борисович дотримав слова: допоміг із паперами, виплатив солідну матеріальну допомогу від компанії і навіть запропонував Олені хорошу віддалену роботу, щоб вона могла поєднувати заробіток із вихованням сина. Життя ніби стабілізувалося, але прийняти втрату вона так і не змогла.
І ось, три роки потому, реклама одеського курорту блимала на екрані. Усміхнена жінка на банері тримала квитки з написом “Щаслива сімейна відпустка”. Олена важко зітхнула і рішуче натиснула кнопку “Оплатити”. Це був її перший крок до змін.
— Максе! — гукнула вона на всю квартиру. — Пакуй улюблені іграшки! Наступного тижня ми летимо на море!
Настав час перестати бути просто вдовою, яку спершу зрадив, а потім трагічно покинув чоловік. Олена твердо вирішила навчитися дихати на повні груди.
Тиждень пролетів у приємних клопотах, і незабаром вони з сином вже стояли в галасливому терміналі головного столичного аеропорту, чекаючи на посадку. Востаннє вона була тут багато років тому, коли вони з Дмитром залишили маленького Макса на бабусю і полетіли в романтичну відпустку.
Спогади знову спробували взяти її в полон, але Олена силою волі відігнала їх. Вона міцніше стиснула долоньку сина і попрямувала до виходу на посадку. У залі очікування було людно: зграйка підлітків голосно сміялася з якогось відео в Instagram, дві літні пані обговорювали ціни, гортаючи журнали. Неподалік сиділа пара — ефектна дівчина років двадцяти п’яти з накачаними губами та чоловік у крислатому капелюсі. Чоловік щось емоційно пояснював, розмахуючи руками, тоді як його супутниця байдуже гортала стрічку в телефоні. Олена ковзнула по них поглядом і вирішила не затримувати увагу, зосередившись на своїх квитках.
Коли оголосили посадку, вони з Максом зайняли свої місця в салоні літака.
— Ну що, Максе, це твій перший справжній усвідомлений політ! — бадьоро сказала Олена, допомагаючи йому пристебнути пасок біля ілюмінатора.
— Клас, мамо! Це так круто, що ми летимо разом! — його очі світилися від захвату.
Олена на мить завмерла. Вона з полегшенням зрозуміла, що хлопчик дійсно не пам’ятає свого попереднього перельоту, коли йому було ледь більше року. Тоді Дмитро тримав його на руках, і вони разом рахували хмаринки за вікном. Ті спогади вицвіли, і це було на краще. Олена попросила у стюардеси склянку води і прикрила очі, намагаючись розслабитися.
— Мамо, я хочу в туалет, — прошепотів Макс, торкаючись її плеча.
— Ходімо, я тебе проведу.
— Мам, ну я вже дорослий, мені вісім! Я сам знайду, тьотя-стюардеса показувала, де це. Якщо що — я спитаю.
Вона з усмішкою провела поглядом його впевнену фігурку, що крокувала проходом. Переконавшись, що бортпровідниця привітно вказала йому на потрібні двері, Олена відвернулася до вікна. Політ проходив ідеально, літак рівно набирав висоту, коли раптом динаміки ожили голосом капітана:
— Шановні пасажири, ми входимо в зону турбулентності. Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях і застебніть ремені безпеки. Це цілком нормальне явище, причин для хвилювання немає.
Щойно оголошення закінчилося, фюзеляж добряче трусонуло. Серце Олени тьохкнуло. Вона інстинктивно смикнулася, щоб встати і перевірити, де Макс, але почула суворий голос стюардеси:
— Пані, будь ласка, сядьте. Під час турбулентності заборонено пересуватися салоном!
— Але мій син там, у вбиральні, мені треба до нього! — запротестувала Олена.
— Не хвилюйтеся, він у безпеці, ми за ним наглянемо, — запевнила дівчина у формі.
Саме в цей момент дверцята туалету відчинилися, і звідти вислизнув Макс. Він зробив кілька кроків, раптом різко загальмував, втупившись у сусідній ряд, а потім ледь не бігом кинувся до їхнього місця. Коли він дістався до мами, на ньому не було лиця. Хлопчик був блідий як крейда.
— Мамо… — прошепотів він, і його голос зрадницьки тремтів.
— Сонечко, ти так злякався турбулентності? Це просто повітряні ями, літак трохи хитає, нічого страшного, — Олена почала гладити його по голові, намагаючись заспокоїти.
Але Макс, здавалося, її взагалі не чув. Його очі були розширені від шоку.
— Мамо… Там тато. Він сидить у літаку з якоюсь іншою тьотьою.
Олена завмерла. Кров відлила від обличчя, а в горлі утворився тугий, болючий клубок.
— Сонечко… ти, мабуть, дуже втомився і перехвилювався. Тобі здалося, — швидко промовила вона, допомагаючи йому всістися і застібаючи ремінь тремтячими пальцями.
— Ні, це був він! У нього тепер інша зачіска, але це точно тато! — наполягав Макс, дивлячись на неї з відчаєм.