Олена кивнула, приймаючи рішення.
— Добре. Але умови такі: завтра вранці я сама підготую його, все поясню. Ми зустрінемося, ви трохи поговорите. Після цього я поговорю з Максом наодинці. Якщо він сам захоче бачити тебе знову — ми подумаємо, як бути далі.
— Згоден на будь-які умови. Завтра об 11:00 у кафе на першому поверсі?
— Так. І не забудь: для Макса ти — дослідник, мандрівник, який був у довгих наукових експедиціях. Жодного криміналу чи брехні про смерті.
— Хороша легенда, — сумно посміхнувся Дмитро. — Я зрозумів.
Олена попрощалася і повернулася до свого номера, але заснути так і не змогла. У голові роїлися тривожні думки. Як усе пройде? Як відреагує дитина? Як поводитиметься Дмитро? Цей вир емоцій тримав її в напрузі аж до самого світанку.
— Мамо, а куди ми сьогодні підемо? — запитав Макс, сидячи на ліжку і спостерігаючи, як вона наносить легкий макіяж.
— У нас є дуже важливі плани, мій хороший, — Олена обернулася до нього, намагаючись посміхатися якомога природніше. — Пам’ятаєш того чоловіка в літаку, який здався тобі схожим на тата?
— Ага, пам’ятаю!
— Так от… ти мав рацію. Це дійсно твій тато. Він нарешті повернувся зі своїх довгих мандрівок і зараз відпочиває в цьому ж місті.
— Я так і знав! — Макс аж підскочив на ліжку, його обличчя засяяло. — Ми сьогодні з ним побачимося?!
— Так, сонечко. Він дуже хоче тебе побачити.
— Клас! Я теж дуже-дуже хочу!
Олена з полегшенням видихнула. Щирий, дитячий ентузіазм сина зняв камінь з її душі. Вона найбільше боялася, що новина викличе в нього істерику чи страх.
— А де він був увесь цей час? — допитувався хлопчик.
— Він сам тобі все розповість.
Об 11:00 вони спустилися в хол. З кожним кроком нерви Олени натягувалися все сильніше. Сумніви знову заповзли в голову: може, скасувати все, поки не пізно? Залишити все як є? Ні, було пізно. Вона вже пообіцяла Максу, і скасування зробило б йому ще боляче.
Вони зайшли до кафе. Дмитро вже чекав на них за столиком. Побачивши їх, він різко підвівся і зробив кілька кроків назустріч.
— Тату! — не стримався Макс і дзвінко крикнув на все кафе.
Він підбіг до батька, і Дмитро міцно, до хрускоту обійняв його, не в силах стримати щасливу усмішку.
— Привіт, мій дорослий хлопчику…
Олена привіталася стриманим кивком і сіла за столик, дозволивши їм насолодитися моментом.
— Ну, розказуй, як ти тут? Як життя? — запитав Дмитро, вмощуючись поруч із сином.
— Життя — просто супер, тату! Тут такий крутий басейн! Ми з мамою проводимо найкращу відпустку в світі! — тарахкотів Макс.
— Ви в мене великі молодці.
— А я завжди про тебе думав, знаєш? — раптом серйозно додав хлопчик.
— Правда?
— Ага. Але мамі не подобалося, коли я про тебе питав. Мені здається, їй було дуже сумно. Тому я думав про тебе пошепки, про себе, — з абсолютною дитячою безпосередністю видав Макс.
Дмитро болісно ковтнув слину.
— А де ти був так довго? — Макс дивився прямо йому в очі.
Дмитро на мить розгубився, намагаючись зібрати думки докупи.
— Я… я був дуже далеко, Максе. Мама, мабуть, тобі розповідала. Моя робота — це дослідження. Я вивчав далекі міста, ліси, гори. Це була дуже складна експедиція, і повернутися додому було непросто. На жаль, такі мандрівники, як я, дуже рідко бачать свою сім’ю.
— То чому ти просто не звільнишся з цієї роботи, щоб бути з нами? — щиро, з нерозумінням запитав син.
— Ну… хтось же має виконувати таку складну роботу, — спробував викрутитися Дмитро.
— Нехай її виконує той, на кого ніхто не чекає вдома! — відрізав Макс із мудрістю, невластивою восьмирічній дитині.
Ці прості слова вдарили Дмитра під дих. Він відчув, що втрачає контроль над емоціями, і його очі зрадницьки наповнюються сльозами.
— Вибачте… мені треба терміново зробити один дзвінок, — пробурмотів він і швидко пішов у бік вбиральні, щоб сховати своє обличчя.
— Бачиш, котику, — м’яко сказала Олена, залишившись із сином наодинці. — У тата дуже важка робота. Навіть у відпустці вона не відпускає його.
— Навіщо йому взагалі здалася така робота? — ображено сопів Макс.
— У кожного своє покликання, — філософськи відповіла вона, хоча сама в це не вірила.
За кілька хвилин Дмитро повернувся. Він виглядав набагато спокійнішим, хоча очі були трохи червоними.
— Вибач, Максе, треба було владнати одну проблему.
Олена відчула момент і вирішила трохи підштовхнути ситуацію.
— Ми якраз говорили про те, що твоя робота забирає в тебе весь час. Ти ж розумієш, що через неї ти зовсім не бачиш сина?
Дмитро подивився на Олену, потім на Макса і глибоко вдихнув.
— Знаєш, Максе… Я щойно звільнився. Прямо по телефону.
— Серйозно?! — очі хлопчика стали розміром із п’ять копійок. — То ми тепер будемо бачитися частіше?!
— Так, я обіцяю тобі, що ми будемо бачитися набагато частіше, — твердо сказав Дмитро, кидаючи обережний погляд на Олену. — Але це залежить не лише від мене. Нам із мамою ще треба багато чого обговорити.
— Мамо, ти ж не будеш проти? — Макс з надією смикнув її за руку.
Олена тепло усміхнулася.
— Звісно, ні, сонечко. Я тільки за те, щоб ви бачилися. Але все дійсно залежить від тата і його вчинків.
Макс на секунду задумався, почухав ніс, а потім видав питання, якого Олена найбільше боялася:
— А чому ми не можемо знову жити всі разом, як раніше?
Це питання застало Дмитра зненацька. Він благально подивився на Олену, шукаючи порятунку.
— Котику, татові зараз треба відбудувати своє життя, знайти нову роботу в Києві, нове житло. Йому було б дуже важко жити з нами постійно, — майстерно, але м’яко ухилилася Олена.
— Але коли він знайде роботу, він зможе жити з нами, правда? — не вгамовувався Макс, заганяючи їх обох у глухий кут.
— Давай ми поговоримо про це трохи згодом, добре? — Олена погладила сина по голові, закриваючи тему.
Вони ще довго сиділи в кафе, говорили про море, школу, улюблені ігри Макса. Спільний сніданок плавно перетік у похід на пляж. Дмитро взявся вчити Макса правильно плавати брасом, і хлопчик ловив кожне його слово з неймовірним захопленням. Олена лише дивувалася — з нею син ніколи не проявляв такої наполегливості у воді.
Спостерігаючи за ними з берега, Олена мимоволі згадувала їхні перші роки разом. Народження Макса, перші кроки, той час, коли все здавалося простим, світлим і зрозумілим. Спогади боляче шкребли душу, викликаючи гостру ностальгію, але вона зусиллям волі повертала себе в реальність. Вона не мала права забувати про той біль, який Дмитро завдав їй своєю зрадою, своєю слабкістю і своєю багаторічною брехнею.
Навіть якщо він змінився, навіть якщо він щиро каявся, їй потрібно було тримати дистанцію. Того вечора, коли вони втрьох гуляли набережною, для сторонніх очей вони виглядали як ідеальна, щаслива українська родина. Але Олена знала: під цим ідеальним фасадом ховаються глибокі тріщини. Повернення в минуле було неможливим.