Олена не встигла нічого перепитати, як до їхнього столика підлетіла Каріна. Її обличчя було перекошене від люті, а очі метали блискавки.
— Ось ти де, негіднику! — закричала вона на весь бар і з розмаху вліпила Дмитрові дзвінкий ляпас по щоці. — Я так і знала, що ти тут із якоюсь бабою!
— Каріно, заспокойся, ти все неправильно зрозуміла, — Дмитро спробував перехопити її руку.
— Я все правильно зрозуміла! Ти лузер, який не може нормально забезпечити дівчину, а тепер ще й бігаєш за іншими! — Вона різко обернулася до Олени. — Ти знаєш, що в неї є причіп?! Я бачила їх у ліфті! Вона просто використовує тебе, ідіоте! Шукає нового татуся!
— Каріно, закрий рота і припини істерику! — Дмитро підвищив голос, намагаючись підвестися.
— Ні, нехай продовжує, — крижаним, спокійним тоном сказала Олена, елегантно закидаючи ногу на ногу.
— Ти… ти просто розлучниця! Як ти смієш мені хамити?! — Каріна заверещала і спробувала дотягнутися до волосся Олени, але Дмитро різко схопив її за зап’ястя і силоміць посадив на вільний стілець.
— Пусти мене, боляче! — верещала дівчина, вириваючись.
— Заспокойся! — гаркнув Дмитро так, що кілька людей за сусідніми столиками обернулися. — Олена тут ні до чого.
— Ні до чого?! Вона краде чужих чоловіків! — продовжувала істерити Каріна.
— Абсолютно точно, — з легкою, знущальною посмішкою сказала Олена, підливаючи масла у вогонь. — Саме за цим я сюди і приїхала — щоб забрати вашого вірного, чесного і неймовірно багатого чоловіка, якого ви так необачно загубили на пляжі.
— Олено, благаю, досить! — Дмитро просто не знав, куди подітися від сорому.
— Пусти мене, я їй зараз очі видряпаю! — Каріна не полишала спроб вирватися.
— Досить, Каріно. Це… це моя колишня дружина, — раптом випалив Дмитро, і Каріна миттєво завмерла, ніби натрапила на невидиму стіну.
— Твоя… дружина? — її обличчя витягнулося від здивування. — Та сама, з якою ти розлучився багато років тому?
— Так, вона, — Дмитро опустив очі, розуміючи, що він навіть Каріні розповідав вигадану, відредаговану версію свого минулого.
— Розлучився, кажеш… — голос Олени сочився сарказмом. — Я б сказала “провалився під лід”. Або ні, краще — “потонув у власній брехні”.
Дмитро мовчав. Каріна кліпала нарощеними віями, намагаючись скласти пазл у своїй голові.
— Той малий, якого я бачила з нею в ліфті… Він теж твій? — запитала вона, і її голос несподівано сів.
— Мій, — глухо підтвердив Дмитро.
— Але ж ти клявся, що в тебе немає дітей!
— Я збрехав.
Каріна замовкла, перетравлюючи почуте.
— Не хвилюйтеся, — так само холодно і спокійно сказала Олена. — Дмитро не має до цієї дитини майже жодного стосунку. Хлопчик уже майже забув свого батька. Тож, можна сказати, він був з вами абсолютно чесним.
— Олено, я хотів… — почав було чоловік.
— Який же ти покидьок! — різко перебила його Каріна, її голос знову зірвався на крик. — Кинув дружину, кинув власну дитину! І мене так само кинеш, як тільки награєшся! З мене досить! Пішов ти!
Вона зірвалася з місця, перекинувши стілець, і швидким кроком, цокаючи підборами, вилетіла з тераси бару.
Дмитро на секунду заплющив очі, а потім важко підвівся і побіг за нею слідом. Олена залишилася сидіти сама перед своїм недопитим коктейлем. Ще тиждень тому вона й уявити не могла, куди її заведе ця довгоочікувана, спокійна відпустка біля моря.
“Після такого відпочинку мені точно знадобиться ще один”, — гірко усміхнулася вона своїм думкам.
Але, як не дивно, глибоко всередині вона відчувала абсолютний спокій. Дмитро був живий — це був факт, який їй тепер доведеться прийняти. Він виявився зрадником, боягузом і брехуном, але він, чорт забирай, був живий. І вона нарешті знала правду.
Олена підвелася з-за столика і вийшла на вулицю. Прогулянка на свіжому повітрі зараз здавалася найкращими ліками від усього того абсурду, що звалився їй на голову. Внутрішній двір готелю був майже порожнім: більшість відпочивальників або розійшлися по номерах, або танцювали біля бару. Вона глибоко вдихнула тепле, напоєне ароматами хвої та моря повітря, відчуваючи, як кам’яний вузол у грудях потроху розв’язується.
Повільно крокуючи доглянутими доріжками паркової зони, вона раптом помітила Дмитра. Він сидів на самотній лавочці під розлогим деревом, обхопивши голову руками.
— Судячи з твого вигляду, наздогнати її так і не вдалося, — з ледь помітною, іронічною усмішкою сказала Олена, сідаючи на інший край лавочки.
— Вдалося… але вона пішла. Цього разу, здається, назавжди, — тихо відповів Дмитро, не піднімаючи голови.
— Вона зараз пакує свої валізи в номері, — додав він після важкої паузи.
— Навіщо ти взагалі вплутався в цю драму? — Олена щиро не розуміла. — Ви ж із нею і хвилини не могли прожити без сварок. Я чула ваші крики щовечора, навіть крізь зачинені двері балкона.
— Я й сам не знаю, що мене біля неї тримало. Каріна молода, яскрава, а я… я вже відчуваю свій вік. Мені хотілося чогось нового. Свіжої енергії, драйву, якогось свята, чи що.
— Ну і як, отримав своє свято? — з неприхованим сарказмом поцікавилася Олена.
— Та яке там… — Дмитро безнадійно махнув рукою. — Суцільний головний біль.
— Слухай, я не збираюся читати тобі моралі. Ти дорослий хлопчик і сам чудово знаєш ціну своїм помилкам. Але невже тобі самому себе не шкода? Ти ж, по суті, повністю втратив своє життя.
— Що ти маєш на увазі? — він нарешті підняв на неї свої втомлені очі.
— Подивися на себе збоку. Ти все життя гнався за великими грошима. Отримав погрози, був змушений інсценувати власну смерть, ховатися як щур. Потім погнався за особистим щастям — і опинився поруч із галасливою, меркантильною дівчинкою, яка витирає об тебе ноги. Ти ще молодий чоловік, але непритомнієш на пляжі від похмілля та стресу. Заради чого все це було? Куди тебе привели твої втечі?
— Останнім часом я запитую себе про це щодня, — Дмитро нервово потер перенісся. — Я завжди знаходив собі виправдання. Гроші? Їх ніколи не буває достатньо. Мені здавалося, що це свобода і безпека. А виявилося — зашморг. Стосунки? Думав, що молода кров додасть мені сил. Знову промах. Я просто загубився, Олено. Я повністю розбитий.
— Але ж ти сам загнав себе в цю пастку. І ця жалість до себе тягне тебе ще глибше на дно. Вона не допомагає, вона руйнує. Справжнє каяття має виглядати інакше.
— Так, я наламав дров. Але в мені ще є сили визнати це. Я хочу почати все спочатку, відбудувати своє життя.
— Це буде дуже нелегко. Але це точно краще, ніж те, чим ти займаєшся зараз.
Олена з подивом усвідомила, що її лють кудись зникла. Перед нею сидів слабкий, розгублений, абсолютно безпечний чоловік. Замість ненависті вона відчула раптове бажання допомогти йому. На мить їй стало страшно: невже це прокидаються старі почуття? Але, прислухавшись до себе, вона зрозуміла: ні, це не кохання. Це був просто жаль.
— Дякую тобі, Олено, — тихо сказав Дмитро.
— За що?
— За те, що не пішла. У якийсь момент там, у барі, я був упевнений, що ти просто виллєш мені коктейль в обличчя і підеш геть. Дякую, що не зробила цього.
— Повір, така думка в мене була, — щиро усміхнулася Олена. — Але цікавість виявилася сильнішою.
— Слухай, як ти взагалі не збожеволів, коли повернувся до Києва? У тебе ж було стільки друзів, знайомих, партнерів…
— Я дуже втомився ховатися по чужих кутках, — зітхнув Дмитро. — Тому я оселився в закритому котеджному містечку під столицею, подалі від центру. Працював віддалено, в ІТ-консалтингу. У місто виїжджав лише на авто і за крайньої потреби. Змінив стиль, відростив волосся, взяв інше ім’я. Якийсь час це працювало.
— Таке собі маскування, — хмикнула Олена, згадавши їхню зустріч в аеропорту. — Якби не Макс, ми б взагалі тут не сиділи.
— Він… він справді мене впізнав?
— Так. І це мене найбільше шокувало. Я була свято впевнена, що він тебе вже не пам’ятає.
Дмитро важко зітхнув і відвів погляд у темряву саду.
— Олено… я хочу його побачити.
Вона напружилася.
— Навіщо? Ти ж чудово розумієш, що не зможеш бути йому справжнім батьком після всього цього.
— Я знаю. Але мені життєво необхідно побачити його. Хоча б один раз. Ти сама щойно казала, що я маю шанс почати все спочатку. Дай мені цей шанс.
Олена замовкла, зважуючи всі “за” і “проти”. Дмитро, як біологічний батько, мав на це право. Але вона вже звикла виховувати сина сама, і ця зустріч могла стати для хлопчика величезним стресом. Вона не була впевнена, що готова до такого крутого повороту.
— Я не знаю, Дімо, — нарешті мовила вона. — Це може бути занадто важко для його психіки.
— Я буду максимально обережним, обіцяю, — гаряче запевнив він. — Жодних різких рухів чи сліз. Усе буде спокійно.