Кирило Воронов, тридцятичотирирічний співвласник великої київської IT-компанії, сидів на задньому сидінні свого позашляховика, бездумно дивлячись у запітніле вікно. Київ стояв у глухому вечірньому заторі. Дощ дріботів по склу, розмиваючи вогні світлофорів та ліхтарі на незнайомій вулиці спального району, куди його навігатор завів у спробі об’їхати затори.
Раптом його погляд вихопив маленьку постать на тротуарі. Це була дівчинка років шести. Вона йшла швидко, майже бігла, притискаючи до грудей якусь маленьку коробочку. По її щоках котилися сльози, змішуючись із краплями дощу. Але увагу Кирила привернуло інше. У тьмяному світлі вуличного ліхтаря на шиї дитини блиснув масивний золотий кулон на товстому ланцюжку. Ланцюжок був задовгий для дитини, тому кулон звисав майже до живота.
Кирило завмер. У грудях раптом стало тісно, ніби йому перекрили кисень. Він знав цю річ. Це був його фамільний кулон із вигравіюваним вензелем «К.В.», який він втратив багато років тому.
— Зупини тут! — різко кинув він водієві.
Не чекаючи, поки машина повністю припаркується, Кирило вискочив під дощ. Він зробив кілька швидких кроків і опинився перед дівчинкою. Його руки тремтіли, коли він вказав на прикрасу.
— Де ти це взяла? — його голос пролунав різкіше, ніж він планував.
Дівчинка, яку звали Вірочка, злякано відсахнулася. Вона міцно стиснула кулон маленькими долоньками, інстинктивно захищаючи його.
— Не чіпайте! — крикнула вона тоненьким голоском. — Це татків кулон!
Кирило закам’янів. Світ довкола нього ніби зупинився. Шум київської вулиці, гудки машин, шум дощу — все зникло. «Татків кулон». Хто ця дитина? І як у неї опинилася річ, яка колись належала тільки йому?
Сім років тому Іванна була сповненою надій студенткою-заочницею, яка приїхала до столиці з маленького містечка. Вона мала добре серце, наївний погляд на життя і кімнату в старій хрущовці на Борщагівці, яку ділила зі своєю найкращою подругою Стефою. Столиця не була до них ласкавою. Іванна перебивалася випадковими заробітками, часто економила на їжі, купуючи найдешевші макарони, але ніколи не опускала рук. Вона часто казала Стефі, дивлячись на вечірні вогні за вікном: «Одного дня все зміниться. Я витягну нас із цих злиднів».
Одного сонячного ранку Іванна прокинулася з неймовірним передчуттям дива. Її запросили на співбесіду до елітного готельного комплексу «Столичний Гранд». Стефа міцно обійняла її перед виходом, поправляючи комірець її єдиної пристойної білої блузки.
— Давай, Іванко! Покажи їм усім. Ти точно отримаєш цю роботу!