Іванна пройшла всі етапи жорсткого відбору. Коли менеджерка з персоналу з приємною усмішкою сказала: «Вітаю, ви прийняті в штат», дівчина ледь не розплакалася від полегшення. Повернувшись додому, вона стрибала від щастя разом зі Стефою.
Того ж вечора Стефа безапеляційно заявила, що вони йдуть святкувати.
— Ми йдемо в клуб. Жодних відмовок! Ти заслужила хоча б один вечір відчути себе людиною, а не попелюшкою.
Іванна вагалася, бо була страшенно виснажена стресом останніх днів, але врешті-решт здалася. Вони одягли свої найкращі сукні і вирушили до «Ейфорії» — одного з найпафосніших нічних клубів Києва, який знаходився прямо в будівлі того самого «Столичного Гранду».
Клуб зустрів їх вібрацією басів, сліпучими лазерами та запахом дорогих парфумів. Тієї ж самої ночі, поверхом вище, у VIP-апартаментах готелю сидів тридцятирічний Кирило Воронов. Успішний, багатий, красивий… і абсолютно розбитий. Його найближчий друг і бізнес-партнер щойно вивів усі активи компанії на офшорні рахунки і зник, залишивши Кирила сам на сам із боргами та обманутим довір’ям. Намагаючись заглушити душевний біль, Кирило спустився до бару клубу, де випив неприпустимо багато міцного віскі, після чого охорона обережно провела його назад до номера. Його думки плуталися, а в душі була чорна порожнеча.
Тим часом унизу Іванна, яка цілий день нічого не їла через хвилювання, випила лише один коктейль, але він подіяв миттєво. В поєднанні зі втомою та духотою клубу, у неї почала сильно паморочитися голова.
— Стефо, — вона торкнулася плеча подруги, перекрикуючи музику. — Мені треба подихати. Я зараз втрачу свідомість.
Іванна вийшла в тихий коридор готельної частини. Ноги ледь тримали її. Шукаючи вбиральню чи хоча б диванчик, вона побачила напівпрочинені двері одного з номерів. Усередині було темно і тихо. Сподіваючись лише на хвилинку присісти і прийти до тями, вона тихо зайшла всередину і опустилася на край широкого ліжка, сховавши обличчя в долонях. Вона не знала, що це номер Кирила.
За кілька хвилин у кімнату зайшов сам Кирило. У напівтемряві, одурманений алкоголем і горем, він побачив жіночий силует. Його друзі іноді робили йому такі «сюрпризи», оплачуючи ескорт, і в своєму розбитому стані він вирішив, що це одна з них. Жоден із них не увімкнув світло. Він сів поруч. Іванна відчула запах дорогого парфуму і алкоголю. Вона хотіла підвестися, вибачитися і піти, але чоловік раптом обійняв її — так відчайдушно, ніби шукав порятунку.
Це не було насильством. Це був дивний, затуманений момент, коли дві абсолютно самотні душі зіткнулися в темряві. Іванна, розслаблена алкоголем і власною вразливістю, не відштовхнула його. Вона відповіла на поцілунок. У тій темряві вони подарували одне одному розраду, не питаючи імен і не бачачи облич.
Наступного ранку Іванна прокинулася від різкого головного болю. У кімнаті нікого не було. Сонячне світло било крізь щілини штор. Чоловік зник. Шокована, відчуваючи паніку і сором за свій безглуздий вчинок, вона різко підвелася з ліжка. На тумбочці біля подушки лежав масивний золотий кулон із вензелем «К.В.», а поруч — кілька стодоларових купюр.
Сльози бризнули з її очей. Він залишив їй гроші. Він подумав, що вона… продається. Іванна відчула, як палають щоки. Вона інстинктивно схопила кулон — як єдиний доказ того, що цей чоловік існував, не чіпаючи грошей, але потім, згадавши про порожній холодильник вдома, зціпила зуби і згребла купюри в сумочку.
— Боже, що я наробила? — прошепотіла вона, швидко одягаючись.
Вона вибігла з готелю і помчала додому. Стефа не знаходила собі місця від хвилювань, але Іванна нічого не змогла пояснити. Вона лише впала в обійми подруги і гірко розридалася.
Минув місяць. Іванна почала відчувати постійну слабкість і ранкову нудоту. Спочатку вона списувала це на стрес на новій роботі в готелі, але врешті-решт пішла до найближчої поліклініки. Після огляду та аналізів лікарка зняла окуляри і спокійно сказала:
— Ну що ж, Іванно. Можу вас привітати. Ви на четвертому тижні вагітності.
Іванна завмерла, ніби її вдарило струмом.
— Що? — ледь видавила вона. — Цього не може бути.
Повернувшись додому, вона сповзла по стіні на підлогу і закрила обличчя руками. Її плечі здригалися від беззвучних ридань.
— У мене буде дитина, — повторювала вона, наче в маренні. — Як я її витягну? Я не знаю, хто її батько. Я навіть не бачила його обличчя…
Вона поклала руку на ще плаский живіт і в розпачі подивилася в стелю:
— Господи, чому я? У мене немає ні копійки. Немає батьків, які б допомогли. Я тільки-но знайшла нормальну роботу. Чому саме зараз?
У цей момент до кімнати зайшла Стефа. Побачивши бліду, заплакану подругу, вона кинулася до неї.
— Іванко, що сталося?!
— Я вагітна, Стефо, — прошепотіла дівчина.